Ми з моїм чоловіком Сергієм живемо в двокімнатній квартирі в досить таки невеличкому містечку, у нас одна донечка.
Ніна зараз навчається в столиці, вона живе там в гуртожитку окремо від нас.
А в селі залишилася жити моя мама з моєю рідною сестрою Вікторією.
Моя рідна сестра старша за мене, але заміж на жаль не вийшла, не склалося у неї з особистим життям, на жаль, хоча вона спокійна і добра людина, сама не розумію, чому в неї доля така.
Вікторія десь майже 7 років доглядала нашу рідну маму.
А останній рік сестрі було взагалі дуже важко, адже мама вже просто лежала.
Я, звичайно, намагалася частіше приїжджати в село до рідних людей, як тільки з’являлася хоч найменша нагода у нас з чоловіком.
Мамі з сестрою, звісно, за згодою свого чоловіка, я часто допомагала грошима, чоловік мій робив усю важку чоловічу роботу біля хати, на подвір’ї та на городі, адже було більше нікому і Сергій це дуже добре розумів.
Але, разом з тим, Вікторії було дуже непросто, я це бачила та добре розуміла, тому хоч і жила далеко, завжди підтримувала в усьому її і за найменшої потреби, ми мчали з чоловіком до них, варто було лише Вікторії мені зателефонувати.
Сергій у мене дуже добрий та людяний чоловік, мені пощастило, як жінці, адже кращої людини поряд годі й знайти.
А коли неньки нашої не стало, на жаль, то я відразу відмовилася від хати на користь сестри.
Навіть не обговорювалося це питання у нашій родині.
Ми з Сергієм самі так вирішили вже давно ще при мамі.
Ми з ним обоє розуміли, що моя Вікторія багато здоров’я вклала у догляд за лежачою старенькою мамою і багато років в усьому допомагала їй.
А якось на вихідні приїхала з навчання наша Ніна і я, якось зовсім не думаючи, почала говорити з Сергієм за столом, що моя сестра вже закінчила оформляти документи на спадок.
Я була задоволена, що добре, що вже все закінчилися з оформленням паперів усіх, лише шкода, що оформлення маминої хати коштувало великих грошей, Вікторія ще в людей трохи позичила, адже вона таких заощаджень не мала сама, в селі заробітки не дуже.
І тут Ніна наша, несподівано для нас, здивувалася та дуже засмутилася.
Донька дуже образилася на нас з батьком, це було видно.
Ніна стала говорити, що у неї були свої плани на все.
Вона хотіла, щоб ми продали свою двокімнатну квартиру, купили однокімнатну.
А до решти грошей доклали б суму, яку сплатила б тітка Вікторія за бабусину хату в селі.
Плюс щоб ми з батьком взяли кредит і купили б її однокімнатну квартиру в столиці, адже вона у нас єдина донька і мріє жити саме в Києві.
Ніна була незадоволена, що ми з чоловіком не порадилися з нею, а віддали хату тітці.
Ми з батьком мовчали обоє, адже не очікували такої реакції.
Образи на свою доньку я не тримаю, звісно, щиро кажучи, адже вона ще молода, не розуміє, що таке догляд за старою людиною, як це непросто.
Ніколи, особливо, не бачила, як Вікторія з вологими очима трималася за спину, коли допомагала мамі перевертатися на бік, як годувала її, мила сама часто, хоча я завжди намагалася приїхати, але вдавалося не завжди.
І так щодня без вихідних сестра доглядала маму.
Навіть тих пів хати не зрівняються з тією турботою, яка сестра дала нашій мамі останні роки.
Я дуже їй вдячна за це.
Вона зробила для мене більше, ніж я для неї, адже всі ці роки я могла жити зі своєю сім’єю.
Я не могла постійно бути з ними, тому віддала свій сестринський борг так, як вважала за потрібне.
Я вважаю, що я вчинила справедливо, по-совісті.
Ну хіба не так?
Можливо, донька ще колись зрозуміє мене.
Я б собі ніколи не пробачила, якби вчинила інакше?
Хіба я не права?
Фото ілюстративне.
