На сьогоднішній день мені 29 років. А мамі моїй вже 64. Вона народила мене вже зовсім немолодою жінкою. Рідного свого тата ніколи я не знала, наскільки мені розповідали, що мама кохала ту людину. Народила вона дитятко для себе. Руйнувати його сім’ю і не хотіла, так склалося. Тому я його і не знаю, не спілкувалася ніколи. Вона – людина дуже складна. Я багато чого побачила, поки жила з нею.
У мами моєї зовсім непростий характер. Тому не можу сказати, що вона була хорошою матір’ю. Але в дитинстві любила мене, дбала, як могла, тут нічого недоброго сказати не можу. Мене декілька разів вже кликали заміж, але, як тільки мої майбутні чоловіки часто стали спілкуватися з моєю мамою, залишали мене швидко. Вони через її характер просто йшли, як би це дивно не звучало.
Жили ми досить скромно. Мама ніколи особливо працювати не любила, працювала на одній роботі, хоча отримувала небагато. Тому жили ми завжди бідно. До мене у неї завжди були в основному претензії, тому я як пішла навчатися у вищий навчальний заклад, так і поїхала від неї і відтоді не поверталася. Їжджу тільки в гості.
Так ось, в чому проблема зараз. Вона вже постаріла. Пропрацювала багато років в сільському господарстві. Мені здається, город – це єдине, де мама любить працювати. Я ж кілька років тому вийшла заміж, у мене двоє дітей.
А нещодавно стала мама заводити зі мною розмову про те, що вона хоче, щоб ми з чоловіком і дітьми переїхали до неї жити. Вона телефонує мені кожен день, скаржиться на самопочуття, на самотність. При цьому до мене переїжджати вона не хоче. Я живу зі своєю сім’єю в місці, вона живе в селі. Її там все влаштовує. Чиста екологія та її улюблений город. І ось, вона вже кілька разів намагається розповідати мені про свою ідею, що варто нам з родиною до неї переїхати. У неї там рай, а у нас брудне місто і пластмасові овочі. Мама каже, що на своєму городі все смачне і свіже вирощує.
При цьому усі добре знають про те, що в селі немає нормальної роботи, особливо для чоловіка. Мама, звісно, це чудово знає, але все одно нас туди кличе. До нас їхати не хоче сама. Мені шкода її. Я розумію, що це величезний егоїзм з її боку, щодня мене просити одне і теж наполегливо, щоб ми кардинально змінювали життя своє життя заради неї, бо так захотіла вона. Але з іншого боку, я пам’ятаю, як ми бідно жили усі ті роки. Як я мріяла побачити батька, і як було прикро, коли я дізналася, що вона одноосібно вирішила, що я без нього можу жити і краще нам не спілкуватися. Мама, не питаючи мене і не думаючи про мене, просто вирішила сама, що так буде краще і все.
Я знаю, що у мами вже недобре самопочуття, роки немолоді. Я розумію, що потрібно їй допомагати в усьому. Але як? До нас їхати вона не хоче, ми не можемо переїхати до неї. Я не знаю що робити в цій ситуації. Я не хочу заради неї міняти життя, адже у мене сім’я, нам усім потрібно буде під неї підлаштовуватися, але мені шкода її. Невже діти зобов’язані доглядати за батьками і псувати життя на догоду їм?
Я навіть уявити не можу, як вона буде жити з нами. Постійні її незадоволення і докори в нашу сторону, чоловік точно довго так жити не буде, а я не хочу руйнувати свою сім’ю.
Фото ілюстративне.
