У шістдесят три роки Тамара вперше за довгий час не прокинулася від будильника, а від співу чайки під вікном, від теплого сонця, що лоскотало обличчя.
Вона розплющила очі й посміхнулася.
Нарешті це сталося: вона живе біля моря.
Не в мріях, не у відкладеному «колись», а насправді. І як тільки вона поділилася цим у соцмережах — родичі миттєво згадали, що вони, виявляється, найрідніші люди на світі.
Тамара дивилася на екран свого телефону, де мерехтіли щойно завантажені фотографії її нового, довгоочікуваного куточка щастя.
Світла веранда з панорамним видом на великий ганок, буйно квітучий сад, залитий першими променями світанку.
Її серце наповнювала спокійна радість.
Багато років Тамара працювала, не покладаючи рук, втілюючи свою мрію.
Вона продала свій магазинчик, доклала свої заощадження, щоб втілити свою мрію в реальність, нарешті знайти райський куточок. Вона заслужила його.
Кожна дощечка на веранді, кожен камінець у саду – все це було її здобутком.
Ось, нарешті її мрія здійснилася, вона купила будиночок під Одесою, недалечко біля моря.
Вона ледь встигла опублікувати знімки, як під ними з’явився перший коментар. Він належав її троюрідній сестрі, Наталі. Тамара зітхнула.
— Ну от, — пробурмотіла вона, читаючи повідомлення. — Я ж знала, що так буде.
«Яка краса! Ми теж мріємо про море!» — красувався текст.
— Мрійте собі на здоров’я, — ледь чутно посміхнулася Тамара, гортаючи інші, приємніші коментарі від друзів та знайомих, які вітали її.
Але вже через півгодини Наталя знову дала про себе знати.
«Як хочеться до моря! Діти так просять відпустку, а грошей, як завжди, немає».
— Що це ще за маніпуляції? — Тамара насупилася, перечитуючи. — Наталю, ну ти й даєш!
Тамара чудово знала свою троюрідну сестру.
Якщо хтось із родичів досягав успіху або купував щось цінне, Наталя негайно починала, ну, як би це делікатніше висловитися, натякати.
Ні, не просто натякати – а прямим текстом говорила все. Робила вона це, щоправда, дуже витончено, через жалість.
Наступного дня Тамара вирішила поділитися ще кількома фотографіями.
Світанок з веранди вийшов просто казковим, а море, куди вона зранку ходила, напрочуд мальовничо.
Вона гарно підписала світлини, додала кілька тегів про спокій і красу природи, і натиснула «Опублікувати».
Наталя відреагувала миттєво.
«Уявляю, як там добре! Костянтин каже, що мріє порибалити. А діти від моря просто в захваті. Щастить же деяким».
— Слухай, ну не можна ж так, — пробурмотіла Тамара, хитаючи головою. — Хоч би сором якийсь мала.
До обіду з’явився новий коментар.
Цей змусив Тамару підскочити на стільці.
«Сама біля моря живе, а нас жодного разу не запросила — якось не по-людськи зовсім!»
— От нахабство! — сказала вона вголос, потім озирнулася, чи раптом сусіди не почують. — Я що, перед усіма родичами звітувати повинна, як я живу і кого запрошую?
Вона хотіла було відповісти різко, але передумала. Не варто влаштовувати суперечки на весь інтернет.
Хай Наталя злиться скільки завгодно.
Та сестра мовчати не збиралася. Увечері Тамарі зателефонувала Наталя.
— Тамарочко, привіт! — голос звучав надто бадьоро, що завжди було поганим знаком. — Фото твої бачила. Краса яка! Ми тут із Костянтином думаємо.
— Про що це ви думаєте? — Тамара вже передчувала щось недобре.
— Ну, — Наталя зробила паузу, мабуть, набиралася хоробрості. — А якщо ми до тебе приїдемо? На тиждень так, відпочити? Діти море просять, вже втомили своїми проханнями, а ми все ніяк, по фінансах не потягнемо. Ти ж не проти, правда?
Тамара відчула недобре.
— Наталю, послухай, — вона спробувала говорити м’яко, але впевнено. — Я розумію, звичайно, але я тільки облаштовуюся тут, мені потрібен час освоїтися. Ви б зачекали з візитами.
— Та що ти, Тамарочко! — перебила Наталя, і в голосі з’явилися ледь помітні серйозні нотки. — Ми ж не заважатимемо тобі! Костянтин тобі всякі полиці повісить, і двір, я бачу по фото, вже пора косити!
— Послухай, я зараз дійсно не готова гостей приймати. У мене справ купа.
— Тамарочко, та годі тобі! — у голосі Наталі зазвучали вже жалібні нотки. — Ми ж не чужі люди! І потім, будинок у тебе великий, місця вистачить усім.
— Наталю, — Тамара вимовила це твердо, — я сказала «ні». Можливо, потім якось, коли я тут освоюсь.
— Ну добре, — Наталя вдавано образилася, це було чутно по тону. — Ти подумай ще. Ми ж так давно не бачилися.
Розмова закінчилася якось дивно.
Тамара поклала слухавку і зрозуміла — це тільки початок. Наталя так просто не заспокоїться.
І вона не помилилася.
Через родичів, приятелів, далеких знайомих вона чула різні плітки, що Наталя розповідала, що сестра відмовила в гостині її дітям.
Господи, Наталя навіть її сусідів по селищу знайшла і всім їм почала коментарі писати, набиваючись у друзі.
І влізла в голосування за ремонт дороги в групі селища, де обговорювалися виключно внутрішні питання мешканців. Загалом, проявляла активність, ніби вона тут жити збиралася.
А потім стала писати, що вже квитки купили до Одеси і збираються до сестри.
Тамара вдивлялася в екран телефону і не повірила своїм очам.
Квитки? Купили? Без дозволу?
— От халепа, — прошепотіла вона, потім швидко набрала номер Наталі.
— Ти що собі надумала? Які квитки? Я ж сказала, не готова нікого приймати у гості! Я не хочу зараз гостей.
— Тамарочко, ну що ти так, — голос у Наталі був здивовано-жалібний. — Ми ж родичі! І потім, квитки вже купили, гроші витрачені. Я останні відкладені віддала, Тамарочко! Ми вже точно їдемо, не треба зараз сцен. До речі, мені кімната на твоїх фото сподобалася, велика, з вікном. Ні на що не натякаю, але.
— Це твої проблеми! Я згоди не давала! А кімната, що тобі так сподобалася, моя.
— Тамаро, як же так можна. Ми так розраховували. Діти чекали. Я їм уже море обіцяла! Це все заради дітей.
— Треба було спочатку запитати! — відрізала Тамара. — Я не готова вас прийняти!
— Ну добре, добре, — Наталя зітхнула так, ніби Тамара її чимось образила. — Але ми вже завтра їдемо. Зустрінеш нас на вокзалі?
— Ні! Я не зустріну! Скасуйте поїздку! Наталю, скільки можна говорити?!
— Як скасувати? — обурилася Наталя. — Квитки ж куплені! Тамарочко, ти що. Їх вже повернути не можна, так дешевше було.
Тамара зрозуміла — Наталя просто не чує відмови. Робить вигляд, що її не чує.
— Я проти того, щоб ви їхали.
— Та годі, Тамарочко. Не злися так. Приїдемо, відпочинемо трішки, і всі справи. Ти навіть не помітиш нас. Ми тобі не будемо заважати, на море будемо ходити, гуляти будемо, в тебе ночувати лише будемо і все, я сама для всіх готуватиму. Мені шкода дітей, все літо в місті, хочеться, до моря їх відвезти, а грошей немає, зрозумій.
Тамара поклала телефон, адже розуміла, що сестра і чути її не хоче.
Наступного ранку вона прокинулася рано. Спала погано, переверталася, думала про Наталю та її наполегливість.
У голові крутилися варіанти, що робити, коли родина все-таки приїде.
А в обід Тамара сіла за комп’ютер і почала шукати готелі в місті. Якщо вже Наталя зі своїм сімейством приїде, хай живе за свій рахунок.
— «Морський Рай», — пробурмотіла вона, вивчаючи сайт. — Недорого, але чисто. Якраз для гостей з дітьми.
Вона забронювала номер на чотирьох на тиждень. Навіть передоплату внесла. А далі хай Наталя сама зі своїми проблемами розбирається.
Того ж дня задзвонив телефон. На екрані висвітилося — тітка Софія.
— Тамарочко, мила, — почала тітка Софія голосом, солодким як мед, — ну що ти так із Наталею поводишся? Вона вчора дзвонила, плакала.
— Тітко Софіє, — втомлено сказала Тамара, — а чому ніхто не питає, що я відчуваю? Чому всі вирішили, ніби я зобов’язана всіх підряд приймати?
— Ну що ти, дитино! — тітка Софія зітхнула. — Рідні повинні допомагати один одному, тим паче у такий час. А ти зовсім загордилася.
— Допомагати — це одне, — перебила Тамара. — А навязуватися без дозволу — зовсім інша справа.
— Тамаро, ну не можна ж бути такою. Це ж сестричка твоя.
Тамара поклала телефон. Через п’ять хвилин телефон задзвонив знову. Лілія, дружина троюрідного брата.
— Тамарочко, ну може, справді варто піти назустріч? — почала вона обережно. — Наталя з дітьми все-таки.
— Лілю, а якщо я завтра приїду до тебе з валізами, ти мене приймеш? Без попередження? А якщо з собою ще троє людей візьму?
— Ну це ж інше.
— От саме.
Тамара поклала слухавку і вимкнула телефон. Досить з неї родинних нотацій на сьогодні.
Тамара сіла на веранді, дивлячись на спокійне море, яке виднілося в далечині. Вона відчувала, що все робить вірно.
Тепер, коли бронювання було зроблено, вона могла заспокоїтися.
Її план мав бути чітким і бездоганним. Вона не хотіла суперечок, але й не збиралася відступати від свого права на особистий простір і спокій.
Першим кроком було сповістити Наталю про готель.
Але не просто так, а з дотриманням всіх правил етикету, на які Наталя так любила посилатися.
Тамара увімкнула телефон і написала повідомлення.
«Наталю, привіт! Я отримала твоє повідомлення. Знаю, що ви вже на шляху, і це, чесно кажучи, стало для мене несподіванкою, адже ми не обговорювали це раніше. Але оскільки ви вже їдете, я подбала про ваше комфортне розміщення.
Забронювала для вас чудовий номер у готелі «Морський рай». Це затишне місце, недалеко від пляжу, з усіма зручностями, які потрібні для сімейного відпочинку.
Впевнена, дітям там сподобається!
Зустрітися з вами на вокзалі, на жаль, не зможу, бо в мене запланована важлива зустріч з архітектором щодо добудови веранди. Але я вже відправила вам на пошту всі деталі бронювання та контактний номер готелю.
Гарної дороги і приємного відпочинку!»
Тамара натиснула «Надіслати» і відчула, як їй стало на душі спокійніше.
Це було чесно, виважено і, що найголовніше, ставило Наталю перед фактом. Вона розуміла, що Наталя буде сердитися, але це був її вибір – приїхати без запрошення.
Через годину телефон Тамари задзвонив. Це була Наталя. Вона була незадоволена.
— Тамаро, ти що це вигадала?! Який готель?! Ми що, туристи якісь?! Ми до тебе їдемо, до сестри!
— Наталю, я вже пояснила, — спокійно відповіла Тамара. — У мене зараз період активного облаштування, і я не маю можливості приймати гостей. Про готель я подбала заздалегідь, щоб вам було зручно.
— Зручно?! Це не правильно! Я витратила майже останні гроші на квитки, а ти мені готель підсовуєш?! У мене немає грошей на готель!
— Наталю, я забронювала та оплатила перші два дні вашого перебування, — повідомила Тамара, вирішивши розкрити всі карти. — Це мій подарунок вам і дітям на відпочинок. Далі, якщо захочете залишитися, вам доведеться самостійно оплачувати проживання.
Настала тиша. Тамара уявила, як Наталя намагається зрозуміти цю інформацію.
— Це це ти так від нас відкупитися хочеш?!
— Це я хочу, щоб ви мали комфортний відпочинок, який ви собі запланували, — спокійно сказала Тамара. — І щоб я мала можливість займатися своїми справами. Сподіваюся, ви розумієте.
— Я не розумію! Ти що, тепер така багата стала, що від родичів відмовляєшся?!
— Я ні від кого не відмовляюся, Наталю, — Тамара вирішила йти до кінця. — Я прошу мою думку поважати.
Розмова закінчилася тим, що Наталя сама ображено поклала телефон.
Тамара знову відчула полегшення. Важка розмова була позаду.
Наступного дня Тамара прокинулася з дивним відчуттям.
З одного боку, вона була рада, що впоралася з ситуацією, а з іншого – відчувала смуток від того, що стосунки з Наталею можуть бути зіпсовані надовго.
Вона до кінця не розуміла чи вчинила правильно.
Вона пішла на пляж, насолодилася ранковим сонцем і свіжим морським повітрям. Повернувшись додому, вона побачила повідомлення від Наталі.
«Тамаро, це знову я. Ми вже приїхали. Ми в готелі. Я не розумію, як ти могла так з нами вчинити! Діти засмучені, Костянтин сердитий, грошей у нас немає далі готель оплачувати. Ми розраховували на тебе!»
Тамара написала у відповідь:
«Наталю, я рада, що ви доїхали добре. Сподіваюся, вам сподобається в «Морському Раю». Якщо будуть якісь питання щодо розташування, чи як дістатися до пляжу, можете звернутися до адміністрації готелю. Я зараз дуже зайнята, але бажаю вам чудового відпочинку!»
Вона вирішила більше не вступати в дискусії. Дала їм те, що могла, і тепер мала право на свій спокій.
Наступні кілька днів пройшли відносно спокійно. Наталя більше не дзвонила, але періодично надсилала короткі повідомлення, наповнені претензіями.
«Пляж тут хороший, але до нього треба йти ледь не 20 хвилин. А у тебе ж поруч!»
«Їжа в готелі нормальна, але домашня, звісно, краще. А ти так і не запросила на вечерю нас жодного разу».
«Діти запитують, чому ми не в твоєму будинку. Я їм кажу, що тітка Тамара дуже зайнята».
Тамара відповідала коротко і ввічливо, або ж просто ігнорувала повідомлення.
Вона продовжувала насолоджуватися своїм новим життям, доглядала за садом, читала книги на веранді, милувалася заходами сонця.
На п’ятий день після приїзду Наталі Тамара була в саду, підрізаючи троянди.
Раптом почула стукіт у хвіртку. Піднявши голову, вона побачила Наталю, Костянтина та їхніх дітей, які стояли біля паркану.
— Тамаро, привіт! — Наталя спробувала посміхнутися, але її посмішка була натягнутою. — Ми вирішили до тебе зайти. Ти ж не проти?
Тамара не була їм рада, щиро кажучи.
— Наталю, я ж просила, — спокійно, але твердо сказала Тамара, — щоб ви не приходили без попередження. У мене зараз не найкращий час для гостей.
— Та що ти, Тамарочко! — Наталя вже звично насупилася. — Ми ж просто пройти повз! Діти просили подивитися на твій сад.
— Сад зараз не в кращому вигляді, — відповіла Тамара, розуміючи, що це марні відмовки. — І я дуже зайнята.
— Ну що ти така непривітна! — втрутився Костянтин, чоловік Наталі. — Ми ж на хвилиночку! Діти просто хочуть погостювати у тебе!
Діти почали повторювати:
«Хочемо до тітки Тамари! Хочемо на веранду!»
Тамара вирішила поступитися.
— Добре, — сказала вона, — але лише на декілька хвилин. Тільки на веранду, і потім ви йдете.
Наталя з Костянтином переглянулися, на їхніх обличчях промайнула перемога.
Діти радісно кинулися до хвіртки. Тамара важко зітхнула і відчинила її.
Вони пройшли на веранду. Діти одразу ж стали голосно говорити, брати усі речі, що хотіли, бігали скрізь.
Костянтин оглядався, оцінюючи будинок і сад.
— Тут, звичайно, шикарно, — пробурмотів він. — От би нам такий будинок. Ну і пощастило тобі, кажи скільки за це все заплатила?
— Так, дуже затишно, — промовила Наталя, яка вже розглядала картини на стінах. — А ця картина вона ж дорога?
Тамара мовчала. Вона просто стояла і чекала, коли мине тих декілька хвилин. Коли час вийшов, вона поглянула на Наталю.
— На жаль, час вийшов, — сказала Тамара. — Мені треба йти.
— Ой, ну Тамарочко, — Наталя невдоволено мовила. — Ми ж тільки прийшли! Може, чаю вип’ємо?
— Ні, Наталю, — твердо відрізала Тамара. — Я сказала декілька хвилин. Будь ласка, зрозумійте.
Костянтин, побачивши рішучість Тамари, взяв дітей за руки.
— Ходімо, Наталю, — сказав він. — Тамара зайнята.
Вони пішли, Тамара з полегшенням зітхнула.
Ввечері Наталя виклала фото моря, подвір’я Тамари і написала, що в неї сестра така, що й дітей на поріг не пустила. Більше нічого недоброго не писала, але було видно, що вона дуже образилася.
Тамара задумалася чи вірно вчинила вона, коли так обійшлася з родиною? Чи так і потрібно себе поводити з тими, хто не рахується з тобою і згадує родичів лише тоді, коли їм щось треба?
Фото ілюстративне.
