Коли донька вийшла заміж, відразу народила двох діток. Їм з чоловіком було досить таки важко виховувати близнюків, адже жили вона на орендованій квартирі, працював один чоловік.
Я жила в селі, діти не хотіли їхати жити в село, хотіли будувати своє майбутнє в місті. Але їм дуже важко було, ледве на життя вистачало.
Тоді Лесі стала щодня дзвонити мені і скаржитися на свою важку долю. Мені стало шкода свою єдину доньку і я вирішила їхати в Італію на заробітки. Тепер у мене була мрія – купити доньці двокімнатну квартиру в місті, щоб вона була щаслива і жила без проблем.
Леся з чоловіком дуже зраділи, донька аж світилася від щастя.
За кордоном перший час мені було неймовірно важко, не так фізично, як я сумувала за своїм домом, за родино, за Україною. Та мене гріла лише одна думка, що я ось так попрацюю трохи, допоможу доньці виплатити кредит, який вона взяла на квартиру і повернуся додому.
З кожним роком я звикала до праці, але думка про дім не полишала ні дня. Але Леся телефонувала мені щасливою, вона тепер жила краще, могла і на відпочинок поїхати, одягалися та харчувалися вони краще. Оренду тепер не платили, а я щомісяця пересилала їм кошти, щоб донька платила за квартиру кредит. Ще й зять працював, у них тепер були хороші гроші.
А цієї весни донька дуже просилася до мене, приїхала з дітьми, не хотіла бути у цей важкий період в Україні.
Я забрала їх до себе. Вони зі мною в одній кімнаті були. Леся не працювала, я працювала одна, забезпечувала нас усіх непогано, ще й доньці допомогла оформити допомогу.
Леся щодня скаржилася, як важко за кордоном, як її душа проситься додому і як важко людині жити на чужині. Я підтримувала її, як могла, після роботи і на вихідних постійно гуляла з дітьми, щоб в доньки більше часу було на себе.
Я так втомилася, за цей час, що не передати словами.
А в кінці серпня Леся сказала, що повертається з дітьми додому, бо більше не може жити на чужині. Вже купила собі та дітям квитки додому.
Я дуже здивувалася, бо теж вже за ці роки втомилася працювати, я думала їхати додому з ними, натякала їй весь час, що важко, щоночі у мене очі вологі, сумую за домом, хотіла б вже жити спокійно в хатині своїй.
Донька стала збирати сумки додому, і я обережно сказала їй:
– Лесю, роки вже у мене немолоді, ви вже теж стали з чоловіком на ноги. Я б залишила цю роботу і з тобою б в Україну поїхала.
– Ну що ти мамо? Ти ж знаєш, що у мене кредит. Тобі додому не можна ще, по-іншому ніяк.
Леся й далі збирала сумки, поклала речі, які я купила дітям та їй. В душі її нічого не зачепило, що вона їде, а мати залишається одна на чужині.
Леся з дітьми в серпня повернулися додому. А мені так прикро тепер. Заради кого я тут так тяжко працюю? Так хочеться кинути все і полинути додому. Скучила за Україною, як же я її люблю.
Фото ілюстративне.
