fbpx
Життєві історії
Як донька приїжджала до нас в село, ми завжди їй усе, що мали з господарства старалися дати. А тепер Люда вийшла заміж, свекрів має багатих, у неї вже інше життя. Нічого в нас не хоче брати: молоко їй домашнє смердить, хоча, все життя його пила, картопля дрібна, кури маленькі, в магазині більші і ситніші. От ми й продали усе господарство з батьком. Та якось зібралися до доньки в місто, не сподівалися, що вона нас так зустріне

Ми з моїй чоловіком Іваном самі люди з села, весь вік тут жили та працювали, зараз вже на пенсії обоє сидимо.

А донька наша єдина Людмила знайшла собі чоловіка у місті, там й свати багаті люди, влаштували їм добре життя.

Моя Людмила живе зі своїм чоловіком у своїй квартирі, їздить на авто, стала справжня пані, вже, як в село приїжджає, то люди її не впізнають.

В село до нас приїжджає рідко, хоча й місто їх в 30-ти кілометрах від нас – можна навідуватися частіше, та донька не може – каже син і робота весь час забирають.

Грошей багато в нас немає, перші роки, як вийшли на пенсію, тримали господарство, корову, давали Людмилі домашні продукти, коли та приїжджала.

Та згодом донька вже нічого брати не хотіла: молоко коров’яче їй смердить, бачте, хоча все дитинство його пила, тепер купує в магазині, картопля то дрібна, то брудна, в магазині теж миту вже можна купити, сало вона не їсть і м’ясо жирне, а в домашніх курей м’ясо тверде – не смачне і варити довго потрібно.

Ми й з батьком спродали все. А нащо воно нам тоді? Ми самі вже багато не їмо, а праця то тяжка те господарство, хто його тримав, той знає. Віддали доньці грошима.

Людмилі дуже допомагають батьки чоловіка, бачу й вона горниться до них. та нехай, я не шкодую, добре, що моїй дитині добре живеться.

Восени якраз наш онук мав йти в перший клас, ми з батьком не знали, що йому подарувати, взяли 2 тисячі гривень і поїхали до дітей.

Привезли яблук та груш, дід ще на порозі вручив Михайлику гроші, сказав, щоб купив собі щось до школи. А той прямо так сухо відповів:

– Та ну, діду. У мене все є: портфель, телефон і ноутбук. Мені бабуся Олеся та дідусь Матвій вже купили. Мені пощастило з ними. Я сказав їм, що як виросту, то машину куплю велику-велику, будуть мене по місту катати і на море возити, мені з ними так добре.

Чоловік не знав, що робити з тими грошима, віддав їй доньці.

Людмила дякувала, мило щебетала, зробила нам чай, посадила за стіл.

Донька навіть не помітила, що відбулося. А мені з чоловіком на душі стало прикро, що й не передати.

Для нас ці дві тисячі гривень гроші великі, багато чого собі не купили, щоб потішити онука, а він нічого й не помітив, йому ми не цікаві, йому з тими дідусем і бабусею добре.

На дитину образи не тримаю, хлопчик маленький, так його вчать, він собі й звик до такого життя.

Вважаю, що донька в усьому винна, ніколи не привозить хлопчика до нас, каже він не хоче, не цікаво йому з нами в селі.

Виходить, ми погані дідусь та бабуся, бо в нас немає грошей і ми не живемо у місті? Чому донька так швидко сама перестала нас цінувати? Ми ж для неї усе життя старалися, як могли.

Хіба ми винні, що таких великих статків, як наші свати, не заробили?

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page