Я мама донечки, але я зовсім не хочу сказати, що дочка у нас у всьому ідеальна, у неї були і свої недоліки та й характер у неї зовсім непростий, по юності.
Але нічого, переросла, за розум взялася і я була дуже рада цьому.
Згодом Оксана закінчила технікум на кондитера і працює за фахом.
Взагалі вона талановита у мене дівчина в цій справі, навіть на замовлення стала пекти торти, зайва копійка ніколи не заважає, а тортиками вона заробляє непогано, адже майстер своєї справи.
Довго моя донька не виходила заміж, все якось не складалося.
Хто подобався їй – ті її в упор не помічали, а тих, хто крутився біля неї – вона не кохала, тому уваги на них не звертала.
Але в її 27 років начебто зустрівся непоганий чоловік – ходила донка моя щаслива, раділа, що життя добре складеться її.
Я потім питаю: хто він по професії? Та ніби як програміст-самоучка, нічого не закінчував, просто робить комп’ютери по домівках і до себе додому бере ремонтувати подібну техніку.
Дивно, а грошей ніколи у нього немає, жодного подарунка доньці не приніс, ні однієї квіточки, а Оксанка виправдовує його, мовляв, молодий, скоро все налагодиться і роботу добру знайде.
Ой, як я свою доньку від нього відмовляла, адже не рівня він їй, не про такого чоловіка для своєї доньки я мріяла: вона трудівниця, красу створює і продає, і ми не бідні люди, готові своїм дітям допомагати в житті, але й хочеться, щоб вони самі старалися трішки для себе.
А у нього ну зовсім нічого за душею немає, навіть в одному і тому ж одязі ходить, а хлопцеві під 30 років, з батьками ще своїми живе.
Але наша Оксана і чути нічого не хотіла зовсім про це.
Гаразд, я змирилася, адже не від мене залежить усе, кохає вона його і заяву подали.
Але поки вони не розписалися, вирішили ми доньці купити квартиру, ми на ню накопичили гроші з батьком за багато років.
Однокімнатну, правда, але хоч щось, нам, щиро кажучи, хотілося жити окремо від своїх дітей. Ну не подобався він нам, людина мені не до душі, але донька обрала його, то хай у них усе буде добре, але живуть окремо.
Весілля ми зіграли скромне, у нас вдома, запросили найближчих родичів та наших хороших друзів.
Батьки жениха прийшли, мати з вітчимом. Вони якісь байдужі до свята сина зовсім були, подарували кавоварку, бо зять дуже любить каву, поїли і пішли.
Стали молоді жити в своїй однокімнатній квартирі.
Дочка часто бігала до нас грошей позичити, ми, звісно, давали їй гроші, а вона нам завжди говорила, що від продажу тортів віддасть.
Зайшла я до них якось в гості і бачу зятя: лежить уздовж дивана в телефон дивиться.
Ну я вже не витримала, кажу:
– Зятю, а чи не набридло тобі диван продавлювати? Може на роботу влаштуєшся?
– А куди я піду? – відповідає він.
Домовилася я зі своїм братом, щоб влаштував його до себе на роботу в автосервіс, хоч якимось майстром.
Спочатку зять працювати пішов на мийку, так і там себе проявив: то на ньому техніка зламалася, то салон автомобіля водою залив, чоловік той дуже розізлився.
Посадили його тоді на склад до шин, навіть за комп’ютер.
Так минуло чотири роки, але дітей у них так і немає.
Але недавно дочка прибігла зі сльозами: він мене зрадив!
З роботи він був тут же звільнений, мій брат полегшено зітхнув.
Зять пішов жити до іншої жінки.
А взагалі я рада, що так вийшло, бачити всім сімейством цього ледаря не хотілося, я бачила, що гарного майбутнього у моєї Оксанки з цим чоловіком не буде.
Дочка хоч і плаче, і каже, що ще любить, але це справа часу, забуде.
Але я хвилююся, що вона пробачить його назад прийме.
А він налаштує її проти нас, буде лежати на дивані, а дочка ще й перепише квартиру на нього. Донька у нас добра, а вплинути на її рішення ми не можемо.
Я не знаю, як мені вмовити доньку не пробачати зятя, вона так хоче його повернути.
Фото ілюстративне.