– Як добре, мамо, що ти приїжджаєш у грудні, я думаю, що до Нового року ми з Остапом і переїдемо, – радісно повідомила мені донька по телефону, коли я їй сказала, що збираюся у відпустку до Різдва приїхати.
Я мовчу, бо ще не розумію до кінця, про що говорить донька.
– Мамо, ми без тебе переїзд не влаштовували, хотіли отримати твій офіційний дозвіл, – каже мені донька.
– Ольго, змушена тебе засмутити – дозволу не буде, – кажу. – Ти ж знаєш, що я цю квартиру для себе купила.
– Навіщо тобі нова квартира? У тебе є стара, тобі більше пасує в ній залишитися, а ми з чоловіком переїхали б у новобудову. Мамо, та ми вже всі речі у валізах тримаємо, чекаємо, щоб ти дала добро на переїзд, – зізналася Ольга.
Я навіть не знала, що я маю їй на це відповісти, у мене просто слів забракло. Зі слів доньки мені вже нічого не треба, вистачить і старої квартири, щоб доживати в ній віку.
Я рано залишилася без чоловіка, дочку сама ростила. Але, дякувати Богу, у мене була хороша свекруха. Мама мого покійного чоловіка відразу забрала нас з дитиною до себе, і якби не вона, то я просто не уявляю, як би я жила. Свекруха стала для мене мамою, таких людей як вона дуже мало.
Жили ми з свекрухою поки дочка школу не закінчила, а коли Ольга поступила в університет і поїхала вчитися в інше місто, я теж вирішила їхати, але за кордон на заробітки, бо розуміла, що все життя з свекрухою я жити не буду, та й про майбутнє дочки треба подумати.
Поїхала я в Італію, і поки мене було, не стало свекрухи. Свою квартиру вона мені залишила. Я вклала в її ремонт 15 тисяч євро, і чекала, коли донька оголосить, що заміж виходить.
Довго чекати не довелося, Ольга щойно отримала диплом і відразу під вінець. Я приїхала додому, весілля зробила таке, як вона сама хотіла. Не скупилася, адже гроші у мене були, і я видавала заміж єдину доньку.
Молодята відразу після весілля пішли жити у відремонтовану квартиру бабусі, і були дуже щасливі, що все так добре склалося, адже не кожній молодій родині щастить відразу жити окремо.
Потім дочка попросила, щоб я купила її чоловіку машину. Зять хороший, йому для роботи авто потрібно було, і я купила за 12 тисяч машину, не нову, але в дуже хорошому стані.
Після цього я полегшено видихнула, і стала собі на квартиру відкладати, адже я розуміла, що коли повернуся, то з дочкою я жити не буду.
Та швидко відкладати на своє житло мені не вдавалося, бо дочці постійно було на щось треба і треба. Після машини дочка попросила ще 10 тисяч євро на розвиток їхнього з зятем бізнесу. Ну як не дати? Дала ще 10 тисяч.
Квартиру я купила лише в цьому році. Майстри там ремонт робили, я хотіла, щоб все було добротно зроблено, бо ж розуміла, що ця квартира мені вже до старості.
Та виявляється, дочка за нас обох вирішила, що їм, молодим, більше пасує жити в новій квартирі, ніж мені, пенсіонерці.
Я сказала доньці, що мені треба подумати, нехай ще нікуди не переїжджають, жити вони мають де.
– Навіть не думай нікому свою квартиру віддавати, – радить мені тут одна заробітчанка. – Ти все життя не мала власного житла, нарешті ти сама собі на нього заробила, так що живи в новій квартирі, а дочка з зятем нехай самі працюють, і матимуть таку ж, – каже.
Але інша заробітчанка, Марія, радить віддати квартиру доньці. Вона сама має аж три доньки, і усім трьом по квартирі в новобудові залишила.
– Хоче дитина – впусти її в нову квартиру. А сама посидь ще в Італії три роки, і таку ж собі купиш. Ну навіщо тобі через квартиру псувати стосунки з єдиною донькою? – повчає мене Марія.
А я вже й сама не знаю, кого мені слухати і що робити. Планувала одне, а в підсумку виходить інше, а як правильно вчинити – не знаю.
Якщо я доньці віддам ключі від квартири, то вийде так, що я з чого починала, тим і закінчила.
А що б ви мені порадили? Віддавати нову квартиру доньці чи залишати собі?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
