Нам із чоловіком по 60 років, а нашій єдиній донечці Лізі в цьому році виповниться 30. Ми її дуже любимо — вона в нас одна, довгожданна. Ми стільки років чекали на неї, молилися, щоб Господь подарував нам дитину. І коли вона з’явилася, світ перевернувся. Усе було для Лізочки.
Як дбайливі батьки ми їй купили квартиру, щоб мала дах над головою. Потім — машину, бо “як же це дівчині без машини в місті?”. Ми оплачували навчання, репетиторів, курси, навіть коли вона казала, що “не певна, що це їй потрібно”. Нам здавалося, що ми робимо правильно — готуємо її до дорослого життя, щоб їй було легше, щоб не переживала за побут, а займалася тим, що любить.
Але, мабуть, десь ми помилилися.
Ліза виросла гарною, доглянутою, але з часом стала якоюсь… пихатою. Вона не хотіла працювати, постійно шукала “щось під себе”. Казала:
— Я не буду за копійки сидіти в офісі, мамо, навіщо мені те все?
А я відповідала:
— Доню, та не в грошах справа, головне — знайди себе, рухайся, розвивайся.
Але щоразу чула:
— Мені й так добре. Ви ж мене поки забезпечуєте. А я шукаю справжню роботу, щоб гідно платили.
Ми з чоловіком почали потроху відступати. Гроші перестали давати постійно, казали: “Ти вже доросла, маєш думати, як жити далі”. Вона ображалася. Могла не дзвонити тижнями.
А минулого тижня у неї був день народження. Ми купили гарний сервіз, ще й нову постіль — символічно, бо вона нещодавно переїхала у свою квартиру. Сидимо за столом, і тут вона каже:
— А ви знаєте, що я хочу на день народження? Новий айфон.
— Та в тебе ж є телефон, доню, — відповів чоловік. — Навіщо тобі ще один?
— Той уже старий! А цей — нова модель, гарний, з камерою класною.
— Скільки він коштує? — спитала я.
— Майже дві тисячі доларів.
Я аж оторопіла. Дві тисячі доларів! Ми з чоловіком удвох за такий телефон могли би півроку комунальні платити. Кажемо:
— Доню, ми тобі цього не купимо. Є межа. Ми не друкуємо гроші.
І тут вона різко встала, кинула серветку на стіл і сказала:
— Ви ніколи мене не розуміли. У вас же є гроші, відкладені про всяк випадок, я знаю. А я ваша єдина дочка, у всіх моїх подруг вже є такий телефон, окрім мене.
Гримнула дверима й пішла.
Відтоді не дзвонить, не приходить. Мовчить.
Я ночами не сплю, думаю: “Може, я занадто різко відповіла? Може, треба було якось інакше?”
Учора зустріла нашу сусідку, пані Галину. Вона усміхається до мене, питає як справи, а потім каже:
— Ваша Ліза до моєї Марти приходила. Позичила в неї грошей.
— Грошей? — мало не впустила сумку. — На що?
— Та не знаю, казала, що “терміново треба”.
Сум була невелика, всього 2 тисячі гривень. Я мала в гаманці гроші, тому відразу повернула за дочку борг. А на серці так сумно, може вона не має за що купити собі продукти.
Я йшла додому, а в голові гуло: “Як це — позичила? В кого? Чому не сказала?”
Увесь день думки крутилися: “Може, в неї біда? Може, їй справді нічого їсти?”
Чоловік лише махнув рукою:
— Не втручайся, вона доросла. Треба, щоб сама навчилась жити.
А як не втручатись, коли серце матері рветься? Коли я знаю, що, хоч би скільки їй років не було — для мене вона та сама дівчинка, яку я колись колисала, прикривала ковдрою, коли вона засинала?
Я взяла телефон, відкрила її номер. Палець завис над кнопкою “зателефонувати”. Але не натиснула.
Якщо я подзвоню — вона знову образиться, скаже: “Ви мене контролюєте”.
Якщо не подзвоню — може подумати, що ми її кинули.
І сиджу отак уже третій день. Варю борщ, ставлю в холодильник, бо, може, Ліза прийде. Купила її улюблені булочки з маком. Чоловік сміється, каже:
— Може, ще їй айфон у борщі сховаєш?
А я мовчу. Бо не смішно.
Я не знаю, як правильно. Може, ми самі винні, що зробили її такою. Хотіли, щоб не знала труднощів, а вийшло — не навчилася жити без допомоги.
Але ж вона — наша дитина. І навіть якщо її поведінка мене ранить, я не можу перестати любити.
Сьогодні я все-таки подзвоню. Не для того, щоб сварити чи просити пробачення. Просто скажу:
— Доню, я тебе люблю.
Бо, мабуть, іноді це важливіше за всі айфони світу.
Чи як ви вважаєте? Що робити в цій ситуації нам з чоловіком?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.