Я, свого часу, дуже багато чула про те, що краще своїх дітей ростити у спокої і звичайних статках, щоб вони не звикали до великих грошей.
Звісно, ніколи не сприймала цих слів всерйоз, лише іноді замислювалася над ними, та твердо вірила, що мене це не буде стосуватися.
Та дарма люди ніколи не приміряють на себе, щось погане, лише вважають, що з ними може статися щось найкраще.
Справа в тому, що ми мали з чоловіком єдиного сина Дмитра.
Ми довго з чоловіком чекали дитину, але не вдавалося, на жаль. А коли мені було за 30, ми дізналися, що чекаємо дитя.
Нашій радості не було меж, ми обоє були просто дуже щасливими.
А коли наш синочок з’явився на світ, то нашому щастю не було меж, щасливіших за нашу сім’ю не було нікого.
Весь час і всіх себе ми приділяли Дмитрику.
Він у нас і найкраще одягався, і смачно харчувався, ми хотіли, щоб у нього завжди все найкраще було.
І, хоча ми ніколи не мали великого достатку, але на сина свого ми не шкодували нічого, лише й для нього жили.
Можливо, хтось буде мене засуджувати, але повірте, той для кого поява дитини на світ, то мрія всього життя, то важко поводитися інакше.
Загалом, Дмитрик у нас був на першому місці завжди. І у школі він дуже добре навчався завдяки тому, що я з ним багато займалася вдома, старалася, щоб він і в класі був найкращим.
Чоловік працював з ранку до ночі, я теж брала якісь підробітки додому, навчилася шити, пекти торти. Жили ми в невеличкому містечку і зарплати тут, та й заробітки, невеличкі зовсім, ми з чоловіком відкладали гроші для сина, адже розуміли, що крім нас у нього нікого немає.
Ми дали синові гарну освіту, усе робили для цього, ще й на собі завжди економили.
Потім ми з чоловіком стали відкладати гроші йому на квартиру, пдже, до того, у нас заощадження вже якісь були.
Згодом купили синові квартиру, а за деякий час після цього Дмитро сказав, що одружується, тому весілля теж майже за наш рахунок було.
Оскільки Дмитро у нас пізня дитина, то поки він трохи став на ноги, ми з чоловіком дуже швидко постаріли, якось непомітно для нас.
У Дмитра скоро народився синочок і вони з невісткою жили непогано, загалом.
Світлана, дружина нашого сина, наче спокійна, але вона дуже мовчазна, як ми до неї не намагалися горнутися, вона часто мовчить, видно, що людина не дуже хоче з нами спілкуватися, наче відгороджується від нас.
Мені син став говорити, щоб ми не зважали, просто у Світлани характер такий, а так – вона дуже добра та хороша людина.
А нещодавно чоловік занедужав, ми обоє на пенсії, грошей немає багато.
Були якісь заощадження, але вони усі на лікування пішли, не залишилося нічого.
За весь цей час, Дмитро лише декілька разів навідався до нас. Один раз прибіг після роботи з порожніми руками, повечеряв у нас, я пригостила тим, що мала собі з чоловіком на вечерю, а інший раз – просто фрукти приніс, та й все.
Я чекала, що він запропонує допомогу, але він жодного разу цього не зробив.
Я вже сама стала просити сина про гроші. Якось подзвонила йому і кажу, що кошти у нас скінчилися, до пенсії далеко, та й тих копійок не вистачить батькові.
Дмитро, було видно, неохоче дав мені 3 тисячі гривень.
Згодом я знову звернулася до нього, адже тих грошей вистачило лише на аналізи і аптеку, але син сказав, що грошей немає, що його дружина проти того, щоб він нам допомагав грошима.
Звісно, я дуже засмутилася, адже ми їм стільки допомогли, та й квартиру ту, в якій вони живуть, ми з чоловіком придбали.
Якби ми синові не віддавали грошей, то у нас було б все і мені б не довелося на старості років у нього просити допомоги. Але я ніколи й в житті не могла подумати, що син мені відмовить у допомозі, а тим паче, коли батько захворів.
У нас квартира велика, хоча й двокімнатна. Кімнати величезні, площа більше 70 метрів квадратних. Тому, коли ми з чоловіком не могли впоратися з оплатою комунальних, і грошей не вистачало зовсім, я вирішила взяти до нас квартирантів і здала одну кімнату переселенцям: мамі з маленьким синочком.
Плату ми з них брали символічну за все. За ті 2 500 гривень, що вони нам давали, ми могли оплатити комунальні послуги, та й нам разом краще жилося.
Я Наталочці з синочком допомагала, а вона змогла влаштуватися на роботу, тому стала купувати продукти для всіх, щоб віддячити нам, що ми з синочком її сидимо.
Якось невістка прийшла нас провідати з онуком, та й побачила, що я з цим хлопчиком сиджу, бо мати його на роботі.
Дорікнула мені, що з онуком рідним я так не сиджу, як з чужою дитиною. На що я відповіла, що мені його ніхто не дає, ніколи не приводять до мене дитину, до себе не запрошують, ще й грошей батькові пошкодували, якихось пару тисяч гривень, а ми їм стільки зробили добра, ще й квартиру купили.
Невістка була дуже здивована, вона сказала, що нічого не знала про це. Вона нам дуже вдячна за все, і ніколи б нам грошей не шкодувала б, тим паче, на таку справу. Вона говорила щиро, шкодувала мене.
Та я вже все зрозуміла, що просто рідний син відмовився від мене сам.
На свою невістку я зла не тримаю, хоча у нас з нею не склалося, але вона хороша людина, ніколи мені нічого поганого не сказала і не бажала, та й з сином моїм добре живуть.
Я їй лише дала єдину пораду, щоб не виховувала свого сина, як я, бо всю свою старість проведе самотня і хвора. Я тепер точно знаю, що діти мають жити в бідності, щоб вирости хорошими людьми.
Та я зрозуміла, що мені нікому допомогти і доглянути на старості років, а старість наша вже давно підкралася.
Зараз я думаю, можливо, домовитися з Наталкою, щоб вона нас доглянула, а їй залишиться наша квартира, бо найріднішим людям байдуже до нас.
А чоловік мій каже, що так не правильно, як би там не було, але в нас є власна дитина і онук і ми не маємо права залишати їх без спадку, та й невістка у нас не погана.
А я вже так втомилася думати лише про сина.
Можливо, варто хоч зараз подумати про себе і дійсно подбати про старість свою, щоб не доживати віку з простягнутою рукою і не просити у сина пару сотень гривень на ліки? Як тут правильно вчинити зараз мені?
Фото ілюстративне.
