Марина завжди щиро вважала, що рутинне життя, навіть якщо воно не зовсім ідеальне, — це найкраще, на що можна сподіватися, адже, якщо багато сімей здаються щасливими, то це рідко відбувається насправді, тому, що вони з чоловіком досі разом і все у низ добре, вважала за норму.
Але ось так — опинитися одразу в складній сімейній ситуації ось так відразу, без жодної підготовки, це було дійсно важко для неї.
Розлучення після тридцяти років разом? Це було більше, ніж просто зміна статусу. Це було як порожнеча, яка ще й повсякчас нагадувала про себе.
Сьогодні Марина сиділа сама в своїй квартирі, що раніше була домом, але тепер стала звичайним простором, в якому не було нічого, що нагадувало про колишнє життя.
Поки Олександр з речами своїми зникав за вікном, Марина так і не могла вирішити — чи готова вона до нового початку, чи це просто якась незрозуміла її ілюзія.
Марина та Олександр розлучилися після майже тридцяти років спільного життя — просто раптово, одного дня прийшли до спільного рішення, що порізно їм буде краще, ніж все таки тягнути цю буденність, яка вже нікого не робила щасливим, разом.
Не те щоб нічого цьому не передувало, навпаки: в обох накопичилася надзвичайна втома одне від одного і від буденних проблем, які з кожним днем перетворювали їх колись щасливе сімейне життя на сірі будні, без радості і тепла.
Ділити їм особливо було нічого, у кожного — своя квартира, донька Вікторія давно виросла і вже сама збиралася заміж, тож і перешкод для розлучення не було жодних.
То навіщо просто тоді бути в цьому обом обридлому шлюбі?
Спочатку Марина почувалася незвично і незатишно наодинці, квартира здавалася їй порожньою, сірою та холодною.
Ніхто в ній не дивився телевізор вечорами, нікому не потрібно було готувати вечерю, заварювати свіжий чай і ставати в 6 годин ранку, щоб приготувати свіжі млинці, які дуже полюбляв Олександр.
Прибирання теж стало значно менше, і перший час вона просто не знала, чим себе зайняти, і сиділа сама вечорами на кухні, слухаючи розмірений, тихий стукіт старенького годинника, якого колись, здавалося, зовсім не помічала.
Напевно, востаннє сама вдома стільки часу вона була вже й не пам’ятала коли, скільки років тому.
Олександр з’їхав окремо ще до розлучення.
Марина ще й сама мовчки допомогла йому зібрати речі, навіть сама викликала таксі, провела поглядом з вікна; Олександр же жодного разу не підняв голову, поки йшов вузькою доріжкою до машини, навіть не озирнувся до дружини, хоча в глибині душі вона цього дуже чекала.
Спокійно, впевнено та рішуче поклав валізу з речами в багажник, сів у салон.
Машина зафурчала, рушила з місця і зникла з поля зору, блиснувши червоними задніми фарами. Ніби й нічого не було, й сліду не залишилося від 30 років спільного сімейного життя.
Марина відчувала на душі величезний тягар. Ну ось і все. Скінчилося колишнє сімейне життя.
Чи почнеться нове? І якщо так, то яким воно буде?
Марина відчувала смуток, страх перед майбутнім, невизначеність.
Їй самій здавалося, що з її життя раптово зникло щось важливе, що становило величезну частину, якщо не все життя.
Хотілося терміново зробити щось, повернути на місце те, що пішло, і, хоч Марина і розуміла, що це тимчасово, і скоро вона звикне до нового життя, на душі був неспокій, вона не була впевнена в своєму майбутньому.
Марина навіть вже декілька разів сама збиралася зателефонувати Олександру, поговорити з ним, спробувати помиритися, виправити те, що пішло навперекосяк, але щоразу зусиллям волі зупиняла себе.
Ні. Навряд чи в них вийде почати все спочатку, щастя це їй не принесе, адже розлучення їх тільки здавалося раптовим, насправді, все руйнувалося потроху, поетапно, поки вони не прийшли до того, що є.
А чи можна зі жмені старої битої цегли заново звести красивий будинок? Ні, звісно – вона це добре усвідомлювала, хоча гнала від себе цю думку.
— Маринко, ну ти даєш, звичайно! — вигукувала в слухавку подруга Ольга. — І, головне, нікому не сказала ти зовсім нічого, навіть і натяку не було! По-англійськи розлучилася!
— А що, мені потрібно було відразу оголошення в газету дати, щоб всі знали, що відбувається в мене в сім’ї? — незадоволено запитала Марина і посміхнулася. — Не хочу, знаєш, зайвої уваги до своєї персони, охороняю від чужих очей своє особисте життя, мені так спокійніше і комфортніше. А то зараз усі розпитувати будуть усе, шкодувати, вмовляти одуматися і зберегти сім’ю! Мені цього не потрібно зараз зовсім.
— Ага! — зареготала Ольга. — А як же без цього? Ну ти там як? Сподіваюся, не дуже сумуєш?
— Я дуже сумувала якраз саме до розлучення. А тепер я щаслива! Напевно.
— Це найголовніше. Не занепадай духом, вище ніс. Що не робиться, все на краще. На вихідних під’їду до тебе, поговоримо з тобою, чаю поп’ємо. Або, якщо хочеш, ти до мене приїжджай.
— Приїжджай краще ти до мене сама. У мене тепер квартира порожня, я в ній живу одна, можеш навіть із ночівлею залишитися, щоб не поспішати ввечері додому.
— Домовилися. Так і зробимо.
Марина поклала слухавку і довго дивилася в одну точку на стіні, сидячи на стільці перед дзеркалом.
Зазвичай Марина забороняла собі хмуритися, але тут навіть не звернула на це уваги.
І навіщо вона говорить неправду? Гаразд би подрузі, але вона ж і самій собі теж говорить неправду, буквально змушує радіти, не розуміючи, що робить тільки гірше.
Але поглянути правді в очі, визнати і прийняти ситуацію такою, яка вона є, Марині бракувало сміливості, вона усвідомлювала, що зовсім не готова до цього.
Вона і справді сумувала, але, навіть розуміючи це, ніяк не могла зупинити процес.
Спроби радіти хоча б для людей робили тільки гірше.
Марина знову і знову ганяла по колу одні й ті ж думки. Жарти жартами, а прожити з людиною майже три десятки років, а ближче до пенсії раптом залишитися самій.
Звичка — вона ж, як кажуть, сила, чи це про красу? Та яка різниця! У будь-якому разі, від неї ось так просто, по клацанню пальців, не позбудешся.
«Може, просто варто змінити щось у собі? — думала Марина, пильно розглядаючи своє відображення в дзеркалі. — А раптом допоможе і все зміниться на краще? Нова я — нове життя!»
Але, подумавши ще, відкинула цю ідею. Для чого? Для кого?
Приносило позитив їй тільки спілкування з дочкою. Вікторія телефонувала щодня, докладно розпитувала як справи, старанно обходячи тему розлучення, розповідала про своє навчання і стосунки з нареченим, Артемом.
Кілька разів вони навіть приїжджали в гості до мами, і тоді Марина немов оживала від усього: енергійно постійно крутилася по кухні, готувала частування, прибирала, підбирала вбрання.
І потихеньку до жінки все ж приходило розуміння: їй так самотньо і незатишно саме тому, що вона не звикла приділяти час собі. Усе життя сім’я, сім’я і ще раз сім’я, усе на благо сім’ї.
Цими висновками вона обережно поділилася з подругою. Ольга захоплено підтримала:
— Звісно! так воно й було, я тобі сама це все не раз говорила. Ти, наприклад, коли востаннє в салоні краси була? І чи була взагалі?
— Не пам’ятаю, — здивовано протягнула Марина і наморщила лоба: — Слухай, правда не пам’ятаю я цього зовсім.
— А одяг новий коли собі купувала? Коли радувала себе дрібничками і не дивилася на ціну?
— Ой! Та навіщо мені все це, Оль? У моєму-то віці?
— Ще скажи, що ти старенька вже жінка, — заспокоювала її Ольга.
— Скажу. Я вже давно немолода!
— Так, коротше, збирайся. Їдемо в салон краси зараз разом. А потім — на шопінг!
— Відмовитися, я так розумію, можливості немає у мене зовсім?
— Ні. Тому що це не пропозиція, а, вважай, наказ! І що тільки не зробиш для найкращої подруги. Я тебе зараз навчу, що потрібно робити.
Перукарка довго крутилася навколо Марини. Ольга нудьгувала на кріслі біля стіни, ліниво перегортала якийсь глянцевий журнал, і попивала чай з тонкої порцелянової чашечки.
Марина іноді дивилася на неї через відображення у великому, від підлоги до стелі, дзеркалі. Подруга ловила її погляд і лише щиро та мило посміхалася у відповідь.
Настрій і справді піднімався — навіть попри те, що нова стрижка і колір волосся здавалися Марині надмірно яскравими, як для неї, та помітними для її віку.
Та й обновки, які вони з Ольгою цілий день вибирали по всіх магазинах — від найдорожчих до найдешевших — були незвичними, ніби не з Марининого гардероба.
Але, зізнатися, личили їй надзвичайно, вона і подумати раніше не могла, що такий фасон, крій і відтінок будуть так їй до лиця і що вони так зможуть змінити її, наче років 15 від неї відняли.
— Просто ти розчинилася у своїй сім’ї, — тоном наставниці мовила Ольга пів години тому, коли вони вибирали одяг. — Про себе взагалі не думала ніколи, про інших лише.
Марина мовчки погоджувалася. А що тут скажеш? Це ж правда.
— Я ось, наприклад, завжди собі час приділяю, — продовжувала подруга. — Інакше просто втомлюся від всього та вигорю. І тоді нікому добре не буде. Та й взагалі, кому потрібні всі ці наші турботи у вигляді твого часу, здоров’я і краси? Нікому! Ось і Сашко твій мав добро біля тебе стільки років і потім просто собі розвернувся і пішов, навіть не оглянувся на тебе. Упевнена, він собі вже когось зустрів. Навіть ні, не так. Він ще до розлучення зустрів когось.
— Що ти таке кажеш! — здивовано сказала Марина. — На що натякаєш?
— Не натякаю, прямим текстом кажу. І всім кажуть, що просто дружина стала не такою уважною і цікавою в халаті. І як ти думаєш, хоч один із них оцінив усі принесені на благо сім’ї наші старання? Та в житті не повірю!
Марина зсутулила плечі, понуро подивилася на подругу і повісила назад сукню, яку збиралася приміряти. Вона не могла, не вміла бути такою ж сильною оптимісткою, як сама Ольга.
— Правильно, — кивнула та. — Вона не дуже. Придивися краще до ось цієї, — вона дала їй у руки купу суконь з яскравої тканини, — це якраз для твоєї статури. Досить вже якісь мішки купувати.
Коли вони вийшли з салону, то ніс до носа зіткнулися з Олександром, що дуже здивувало усіх.
Він йшов під руку з якоюсь пані, несучи кілька паперових пакетів. Та весело щебетала щось, вказувала пальцем на вітрини, і щось активно розповідала.
Марина зупинилася від здивування. Олександр ще не помітив їх, і Ольга різко смикнула її за руку, прошепотіла на вухо:
— Посміхайся. Роби щасливий і веселий вигляд, ніби ти найщасливіша на світі жінка.
Сама не знаючи, навіщо, Марина посміхнулася на всі свої тридцять два.
«Господи, я напевно смішно виглядаю!» — схвильовано подумала вона.
— О, кого я бачу! — удавано радісно вигукнула вона, порівнявшись з Олександром і його новою пані. — А ви, Олександре Сергійовичу, дивлюся, часу дарма не гаєте?
Олександр повернув голову, здивовано подивився на них, піднявши брову.
Марина відчула, як червоніє, і поспішно відвернулася.
— Хто це? — здивовано голосно запитала «панянка».
— Знайомі по роботі, — повагавшись, відповів Олександр, і раптом відповів комплімент: — Марино, чудово виглядаєш.
— Дякую, Олександре, — пробурмотіла Марина і опустила очі.
А потім дала зауваження собі: ну і чого зніяковіла, як школярка? Зібралася з духом, подивилася колишньому чоловікові просто в обличчя і посміхнулася.
Той дивився на неї так, ніби бачив уперше. Хоча, може, так воно і було?
Він же просто звик до неї в домашньому, з хвостиком на голові і втомленим виглядом, що готує вечерю, а тут раптом — ефектна пані така.
Марина аж розцвіла. Ольжині очі сяяли веселим сміхом. Вона потягнула її за руку, і вони пішли далі.
— Тільки не озирайся. У жодному разі не озирайся! Йди впевнено.
А Олександр стояв і дивився їм услід. Марина це точно знала: усією спиною відчувала його здивований погляд.
А ще чула сердитий голос тієї пані. Та явно була незадоволена — напевно, здогадалася, що ніякі вони не «знайомі по роботі».
Олександр зателефонував наступного ранку. Марина ще спала — у неї був вихідний, і вставати раніше десятої вона не планувала, тому дзвінок повернув її із солодкої пелени сну.
Вона неохоче потягнулася до тумбочки, де вібрував телефон, не дивлячись на екран, натиснула зелений кружок.
— Марино? — невпевнено, ніби телефонував комусь іншому, запитав Олександр. — Розбудив, так?
— Розбудив, — ще перебуваючи в сні відповіла Марина. — Що ти хотів?
— Вибачитися я хотів перед тобою.
— Що? — вона різко розплющила очі. — Вибачитися ти хотів?
— Угу.
— За що?
— За все. Загалом я зрозумів, що зробив помилку. Може, спробуємо почати все спочатку? прошу тебе, вибач, давай все розпочнем спочатку і сім’ю свою збережемо.
«Боже! Як же все банально!» — промайнула нечітка думка.
Марина сіла, потерла очі. Напевно, вона ще спить – подумалося. Дивний сон якийсь!
— З чого тобі раптом прийшла така думка? — запитала вона.
— Я про тебе думав з тієї зустрічі в торговому центрі, — зізнався Олександр. — Я не знав, що ти можеш бути такою красунею.
Марина недовірливо хмикнула.
— Знав. Це в шлюбі з тобою я стала такою, якою стала. А до цього була красунею, так. Пам’ятаєш, як ти колись мені компліменти робив, що моя краса велика, що я добра, талановита, цікава людина. А потім все забув? Я ж не змінилася, то змінився ти.
— Марино, що ти думаєш про мою пропозицію?
— Поки що нічого. Обдумаю і відповім.
Марина з колишнім чоловіком вела себе холодно, ще сказала пару слів і сама поклала телефон.
А потім, коли вже була сама – заплакала.
Вона розуміє, що й далі буде сама, а самій так важко буде на схилі літ. Можливо, таки варто пробачити і повернутися до Олександра, адже не такий і поганий вже він був, та й 30 років шлюбу – не жарти, дитина в них є.
Чи двічі в одну воду вступати не варто, адже щастя не здобудеш там, де його вже немає?
Чи варто повертатися в минуле, чи краще будувати нове життя, навіть, якщо й здається, що надії більше немає?
Фото ілюстративне.
