Я зустрічалася з Сергієм уже вісім місяців. Він мені дуже подобався: розумний, спокійний, вихований, із гарними манерами. Але одне мене бентежило — він майже нічого не розповідав про свою сім’ю. Я знала, що йому двадцять сім, що він працює на фірмі, має вищу освіту, ніколи не був одружений. І все. Жодного слова про батьків, дитинство чи друзів дитинства.
Мені на той час було двадцять два. Я ще не закінчила університет, підробляла, знімала маленьку квартиру в місті й мріяла про нормальне життя. Ми з Сергієм часто гуляли парками, пили каву в затишних кав’ярнях, ходили в кіно. Але всі свята — Новий рік, Різдво, Великдень — він проводив удома. І коли я обережно питала:
— А чому ми ніколи не їздимо до твоїх батьків разом?
Він усміхався:
— Скоро поїдемо. Просто хочу, щоб ти була готова.
Ці слова мене завжди тривожили. “Готова до чого?” — думала я.
І ось одного разу Сергій сказав:
— Збирайся. Сьогодні поїдемо до мене додому. Познайомлю з батьками.
Я дуже хвилювалася. Уявляла собі звичайний дім десь на околиці, може, з городом, може, зі старенькою мамою, яка в халаті готує борщ і нервується перед знайомством із невісткою. Але все виявилося зовсім не так.
Коли ми під’їхали за місто, я просто заніміла. На горизонті з’явилися великі красиві будинки, як у фільмах. Один із них стояв за кованими воротами, що відкривалися на пульті.
— Ми приїхали, — спокійно сказав Сергій.
Я не могла й слова вимовити.
Він натиснув кнопку, і ворота повільно розчинилися, відкриваючи вид на справжній маєток — з доглянутим газоном, фонтаном і мармуровими сходами.
— Сергію… ти… тут живеш? — ледве прошепотіла я.
— Ну так, — усміхнувся він, ніби це щось цілком буденне. — Ходімо, познайомлю тебе з мамою.
Мені похололо. Я, дівчина з села, яка тільки починає ставати на ноги, зараз має зустрічати батьків хлопця, що, схоже, виріс у розкошах.
Двері нам відчинила жінка — висока, струнка, елегантна, у дорогих прикрасах і з бездоганною зачіскою.
— Сергію, синку! — вона кинулася його обіймати, а потім перевела погляд на мене. — О, це, мабуть, Оксана?
Я розгублено посміхнулася:
— Так, добрий день…
— Добрий, добрий, люба! Заходь, не стій. Ми вже тебе чекали.
Її голос був теплий і щирий, а не холодно-вимірюючий, як я собі уявляла. У вітальні все сяяло — світильники, ваза з живими трояндами, навіть посуд блищав. Відчувалося багатство, але не показне, а якесь впорядковане, гармонійне.
Згодом прийшов і батько Сергія — сивочолий, серйозний, але усміхнений чоловік.
— Дуже приємно, пані Оксано, — потиснув мені руку. — Наш Сергій рідко кого приводить додому, тож ти для нас особлива гостя.
Я сиділа за столом, і серце калатало, немов скажене. Я боялася сказати щось не так, неправильно тримати виделку чи пролити сік на скатертину. Але все минуло напрочуд спокійно. Ми говорили про навчання, роботу, про життя в місті. Жодного натяку на зверхність чи осуд.
Коли ми поверталися додому, я сказала Сергієві:
— Ти міг би хоч трохи підготувати мене. Я думала, у тебе мама в селі корову доїть, а тут — палац!
Він засміявся:
— Я хотів, щоб ти побачила все без упередження.
Після того знайомства минуло кілька місяців. Ми з Сергієм почали готуватися до весілля. Мені було страшно навіть думати про те, як моя мама, проста жінка з села, стоятиме поруч із його мамою в дорогих діамантах. Але свекруха (тоді ще майбутня) усе зробила так, щоб ніхто не відчував різниці.
— Твої батьки такі щирі, — сказала вона мені після першої зустрічі. — Я відразу зрозуміла, що виховали гарну дочку.
Весілля було красиве, але не показне — усе зі смаком, без зайвого блиску. І найцінніше для мене було те, що мама Сергія трималася зі мною, як із рівнею. Вона ні разу не підкреслила, що я з простої сім’ї.
Після весілля ми жили окремо, але вона часто телефонувала:
— Оксаночко, може, заїдеш до нас на вихідних? Хочу показати дещо цікаве.
Якось я приїхала — і вона відвела мене до офісу їхньої фірми.
— Сергій розповідав, що ти розумна дівчина. Я думаю, ти могла б нам допомогти з організаційними питаннями. Навчишся, якщо буде бажання.
Так я почала працювати в їхньому сімейному бізнесі. Спочатку було важко — усе нове, відповідальне. Але свекруха терпляче пояснювала, підтримувала, навчала.
— Не бійся робити помилки, — казала вона. — Головне — вчися і не зупиняйся.
І я справді навчалася. Згодом мене поставили керувати невеликим напрямом. І тоді я зрозуміла, що в житті багатство не завжди псує людей. Є такі, як моя свекруха — розумні, добрі, справедливі.
Одного разу, коли я вже звикла до роботи, ми залишилися самі в офісі. Вона сказала мені спокійно:
— Знаєш, я бачила чимало жінок, які поруч із синами хотіли не дружини, а служниці. Мене це завжди обурювало. Бо якщо Бог посилає дитині хорошу людину, то треба приймати її з вдячністю.
Я тоді мало не розплакалася. Бо пам’ятала, як боялася цієї зустрічі, як думала, що вона мене зневажатиме. А натомість отримала другу маму.
Минуло кілька років. Ми з Сергієм уже маємо маленьку донечку. І свекруха стала для неї найкращою бабусею. Вона купує не лише дорогі речі, а й читає казки, пече печиво, вчить малу бути доброю.
— Найбільше багатство — це любов і доброта, — каже вона часто. — Гроші — то лише можливість допомагати іншим.
І я розумію, що ці слова — не просто красиві фрази. Вона справді допомагає людям: оплачує навчання сиротам, підтримує місцеву лікарню, навіть колишню шкільну вчительку, яка тепер на пенсії, не забуває.
Коли я бачу її, завжди думаю: от би всі свекрухи були такими. Не багатими — а добрими.
Бо моя свекруха — багата не лише грошима. Вона багата серцем.
Іноді я ловлю себе на думці, що якби хтось розповів мені тоді, в студентські роки, що я вийду заміж за сина заможних батьків, то я б лише посміялася. Але життя піднесло мені подарунок — справжню людину поруч і другу маму, яка прийняла мене без упередження.
Тепер, коли хтось каже:
— Багаті люди — це гординя і холодність, я лише усміхаюся й відповідаю:
— Не всі. Моя свекруха — виняток. Вона — приклад того, що справжнє багатство живе в душі.
І якщо колись моя донька приведе свого хлопця знайомитися, я хочу бути для неї такою ж свекрухою — мудрою, спокійною, доброю. Як була для мене вона.
Бо в цьому й полягає справжня краса людини — не в коштовностях, не в будинках, а в серці, яке здатне прийняти іншого без осуду.
І щоразу, коли ми сидимо всією родиною за великим столом, я дивлюся на неї і думаю:
«Багата добра свекруха — це не казка. Це моя реальність. І мій найбільший подарунок від життя».
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
