В 22 роки я познайомилася з Валерієм, який був старшим за мене на 6 років. Ми почали зустрічатися, він не приховував, що був одружений, і в шлюбі у нього є син. З дружиною вони розлучилися рік тому.
Валерій мені дуже сподобався, я відчула в ньому рідну людину, і мене навіть не лякало те, що у нього до мене вже була сім’я і дитина. То ж коли він зробив мені пропозицію, я погодилася. Ми почали жити, будувати плани, але його колишня дружина вирішила попсувати нам життя.
З колишньою дружиною у Валерія дуже непрості відносини, в останні роки їх пов’язував тільки син, якого він дуже любить. Зате колишня дружина, судячи з усього, була дуже рада одночасно позбутися й від чоловіка, і від дитини. На суді вона не стала претендувати на сина і, не чекаючи офіційного розірвання шлюбу, поїхала за кордон. Офіційна версія – на заробітки, але як мені здається, у неї там хтось є.
Якщо чесно, я не очікувала такого розвитку подій. До дітей я ставлюся дуже добре, але зовсім не була готова, що він буде жити разом з нами. Зараз мені двадцять чотири роки, хлопчикові шість, в наступному році він піде в школу. Замість того, щоб насолоджуватися сімейним життям з коханою людиною, я повинна піклуватися про його дитину. Це для мене непросто, я не готова до цього.
Після весілля ми почали жити в моїй квартирі, син Валерія живе з нами. І лише на вихідні ми відвозимо хлопчика до бабусі, і тільки тоді можемо зітхнути вільно. Але так далі тривати не може, не про таке життя я мріяла, збираючись заміж. Мені 24 роки, я навіть своїх дітей ще не планувала, а тут такий сюрприз у вигляді чужої дитини. Мені здається, його колишня дружина спеціально все так провернула, щоб зіпсувати нам життя.
Валерій хороший батько, і свою дитину він не кине. Я теж люблю свого чоловіка і не готова з ним розлучатися через його сина, але що робити – не знаю. Я не готова так жити. Натякала чоловікові, мовляв, нехай внук поживе у бабусі, але Валерій заперечив, мовляв, його мама працює і їй важко буде доглядати за дитиною. А мені, виходить, легко. Те, що я теж працюю, не рахується.
Мені лячно подумати, скільки це ще триватиме. Звикнути до дитини і полюбити хлопчика, як рідного, не виходить, з чоловіком сваритися не хочу, а він категорично наполягає, щоб хлопчик жив у нас. Якийсь замкнутий круг, з якого я поки не бачу виходу.
Фото ілюстративне – freepik.
