Я знаю, що ви мене не любите вже давно, – сказала Дарина свекрусі, коли прийшла до неї в стаціонар. – Але ви маєте все пробачити мені, заради свого сина, далі так тривати не може, я мріяла зовсім не про таке життя

— Та вже й телефон хоч узяла б! — сказала сусідка Тамара Дмитрівна, яка хвилювалася дуже. — Третю годину їй дзвоню! У мене ж м’ясо в духовці печеться, я не можу залишити все, а ти тут телефон не береш! Що сталося?

Марина Юріївна скривилася — не від докорів Тамари Дмитрівни, а від того, що недобре себе почувала.

— І що ти репетуєш, наче більше нічого робити тобі? — прошипіла вона, чіпляючись за одвірок, щоб не впасти. Сил не було, мурашки якісь були перед очима. – Зайнята я! Сама тут, залишилося недовго мені вже.

Та сусідка, не звертаючи уваги на бурчання, продовжувала говорити своє:

— Ти ж сама живеш зараз зовсім! Раптом там щось трапилося з тобою, а я й не знаю. Кому ховати? Мені, чи що? У мене ж спина, сама проблеми маю, а ти ж така важка, як добрий мішок картоплі.

Марина Юріївна насилу дошкандибала до дивана і плюхнулася на нього, скривившись.

– Ага, зараз, такого не дочекаєшся! — огризнулася вона, насилу переводячи подих. — Все добре у мене. Ще тебе переживу. І Дарину, і всіх.

— Живуча. Це добре, що ти у мене така, — передражнила сусідка, вже стоячи у дверях квартири Марини Юріївни з ключем, який передбачливо залишала у сусідки на випадок «якщо що». – А з ногою що у тебе? Що трапилося, розповідай! Кішка дорогу перебігла, чи сама спіткнулася?

— Та послизнулась, неуважна якась стала! — буркнула вона, відвертаючись до стіни, щоб Тамара Дмитрівна не бачила її сліз. — У ванній. Вода на підлозі була, то й так сталося якось.

— У ванній вона послизнулася, — пробурчала сусідка, оглядаючи ногу, яка трішки вже збільшилася. — Це ж треба так повернутись, щоб ногу набік поставити. Зараз подивимося що тут у нас.

Тамара Дмитрівна обережно подивилася ногу. Вона вже була гаряча.

— Швидку треба викликати! — заметушилась вона. — Лежи, Маринко моя, лежи! Зараз все буде гаразд.

— Вадиму треба сказати, — наголосила вона, набираючи номер швидкої. — Син таки твій. Має знати він, що мати у нього в біді.

— Нічого йому не потрібно казати, навіть не думай робити таке! — злетіла Марина Юріївна і відразу змінилася в обличчі. — Бракувало ще, щоб Дарина тут крутилася! Вона така якась зверхня постійно, ці поради її непотрібні нікому.

– Дарина – лікар, між іншим! — стояла на своєму сусідка, тримаючи в руках телефон. — Більше толку буде, ніж від твоєї гордості! І взагалі ти ж не залізна, ти вже немолода жінка і здоров’я у тебе немає, щоб ось так самій вирішувати все і ще й перебирати.

— Ти за кого? — очі Марини Юріївни стали вологими. — За маю недобру невістку? Яка мені стільки років псувала життя.

У цей момент у квартиру увійшли фахівці — молодий чоловік з добрими очима і старша жінка, зі втомленим обличчям.

— Що тут сталося у вас, жіночки? — спитав молодий лікар, сідаючи поряд з Мариною Юріївною і дістаючи свою невеличку валізку. – Що турбує зараз вас?

— Нога, — тихо відповіла вона. — Може там щось з нею складне. Все життя у мене зараз важке, а тут ще й нога. Не розумію, що з нею, але щось не так.

– Зараз подивимося, – сказав фахівець, обережно оглядаючи її. — Так, вона вже не ціла у вас, то треба в стаціонар вже. Та й гіпс потрібен буде.

Марина Юріївна лежала в палаті, похмуро дивлячись у вікно. Дощ накрапав по склу, як настирливий гість, не даючи жодної хвилини спокою. Палата була маленькою, бракувало свіжого повітря і ще й цей запах, не порівняти ні з чим.

— Мамо, як ти? — Вадим увійшов до палати, його обличчя було сповнене тривоги. Він виглядав стомленим, під очима залягли темні кола. Слідом за ним — Дарина з букетом яскраво-рожевих хризантем. Квіти пахли різко, солодко, це були її улюблені квіти.

— Чудово! – відповіла мати, різко відвернувшись до стіни і не дивлячись на невістку. – Краще не буває! Відпочинок, тиша, ніхто нічим не докоряє і не каже, що робити мені.

— Мамо, ну перестань вже ти хоч зараз! — Валентин сів на край ліжка, обережно торкнувшись її руки. Рука матері була холодна, як лід. — Дарина хвилюється, приїхала з роботи, втомилася дуже також.

— А мені яка справа до цього всього? — невдоволено сказала мати. — Хай іде туди, де на неї чекають з її квіточками. Вона лише вигляд подає, що добре ставиться до мене і дбає про мене, а насправді, вона зовсім не така.

Дарина мовчки поставила квіти на тумбочку, її очі блищали від сліз. Вона постояла ще хвилину, ніби збираючись із силами, і вийшла з палати, тихо зачинивши за собою двері.

— Мамо, — почав Валентин, намагаючись знайти потрібні слова, але Марина Юріївна сказала першою.

— Іди! Все йдіть! Дайте мені спокій! Не потрібна мені ваше співчуття і награна турбота невістки.

Діти пішли.

— Ну, розказуй, ​​моя старенька, як світ, подруго, — усміхнулася Тамара Дмтрівна, сідаючи на жорсткий стілець поруч із ліжком Марини Юріївни. У палаті було якось дуже похмуро і сумно. — Як дійшла до такого? Все життя горда була, як павич, а тепер ось лежиш нікому не потрібна.

— А що “тепер”? — сказала подруга. — Лежу в стаціонарі і нікому діла до мене немає.

— Не вигадуй вже таке, — відповіла Тамара Дмитрівна, зітхаючи. Її плечі опустилися, обличчя стало сумним. — Дарина про тебе турбується, Вадим теж хвилюється, син твій. Вони хвилюються, все кидають і мчать до тебе. А ти через свою гордість, навіть і глянути не хочеш на них.

— Не лізь у моє життя! — сердито буркнула подруга, одвертаючись до стіни. – Сама розберуся! Без твоїх порад якось.

— Розбиралася вона, — пробурмотіла Тамара Дмитрівна, хитаючи головою. — Дорозбиралася он, аж до стаціонару. Он діти турбуються про тебе, а ти вічно незадоволена якась, бурчиш, образи якісь незрозумілі в душі тримаєш.

Марина Юріївна вперто мовчала.

Вадим приніс матері обід — гарячий домашній курячий бульйон та карпотля з запеченою рибою.

— Не хочу! — буркнула мати, кривлячись.

— Мамо, треба ж щось їсти! — умовляв Вадим, його голос звучав стомлено та безнадійно. — Ти зовсім ослабла, он фахівці кажуть, що тобі догляд потрібен і харчуватися краще треба.

— Залиш мене! Не потрібна мені твоя турбота! І Дарини теж! Передай їй нехай не витрачає час на мене.

Вадим поставив тацю на тумбочку, на якій уже стояли зав’ялі хризантеми, і сів поруч. Він виглядав сумним та розгубленим.

— Мамо, ну що ти як маленька? — спитав він тихо. — Дарина тобі щиро хоче допомогти. Вона ж.

— Що “вона”? — перебила його мати, її голос тремтів від злості. – Що вона може зрозуміти? Вона ж молода здорова у неї все життя попереду. нащо їй немолода стара жінка, яку вона має доглядати? Ти бачиш як вона дивиться на мене? Вона не любить зовсім мене. Я їй не потрібна, я для неї тягар, не хочу бачити її, я чужа для неї, а ти – чоловік, теж тобі матері доглядати не захочеться.

— Дарина чекає дитину, мамо, — тихо сказав Вадим, дивлячись матері у вічі. — Ми чекаємо на дитину – твого онука чи онучку. Не вигадуй нічого, це ти так вирішила, накрутила себе, дарина – дуже хороша людина.

Марина Юріївна замовкла. Ця новина була, як грім серед ясного неба. Онук, її онук. Вона стане справжньою бабусею, а не за віком лише!

Дарина прийшла ввечері після роботи. Її обличчя було блідим, під очима залягли тіні. Вона принесла свекрусі пиріг, який для неї ще зранку спекла. Запах свіжої випічки наповнив палату.

— Здрастуйте, мало, — сказала Дарина, тихо входячи в палату і прикриваючи за собою двері. — Як ви почуваєтеся?

Марина Юріївна мовчала, дивлячись на невістку спідлоба. Дарина поклала пиріг на тумбочку, поруч із зав’ялими хризантемами, і сіла на стілець. В її руках мати помітила невелику в’язану пінетку блакитного кольору.

— Я знаю, що ви мене не любите, — почала Дарина говорити до свекрухи, і її голос здригнувся. Вона хвилююче перебирала пінетку в руках. — Але я дуже хочу, щоб ми налагодили стосунки заради Вадима, заради майбутнього малюка, адже він він має рости в сім’ї де всі одне одного люблять.

Мати, як і раніше, мовчала, не хотіла показувати своїх сліз, які, здавалося, з’являться зараз. Дарина підвелася і підійшла до вікна. Дощ все лив, не припиняючись.

— Ви знаєте, — продовжувала вона, дивлячись на розмиті вогні міста за склом. — Коли я була маленькою, у мене була бабуся, вона була найдорожчою для мене людиною. Ми з нею завжди були дуже близькі. Я завжди мріяла, що у моїх дітей теж буде бабуся така турботлива та любляча, така, як вона.

Сльози потекли по щоках Дарини, вона більше не могла їх приховувати.

Марина Юріївна дивилася на неї, на її обличчя, на тремтячі руки, що тримали маленьку блакитну пінетку і щось усередині в неї надломилося.

Вся її гордість, всі її образи здалися їй зараз такими дрібними та нерозумними. Вона все життя боролася за що? За свою самотність? За свою гординю?

Насправді, вона боялася, що син одружився, віддалився від неї, має тепер дружину і мама тепер для нього не така важлива, як колись, от саме цього вона боялася і не могла це прийняти. Тому ще відразу була налаштована так недобре до своєї невістки.

— Дариночко, — прошепотіла вона, і її голос здригнувся, наче тонка струна. — Пробач мені за все, нерозумну немолоду жінку. Я не хотіла, я просто боялася і не могла вибачити тобі, що син дуже віддалився від мене, після того, як в його житті з’явилася ти. Але ж ти ні в чому не винна, йому просто добре живеться з тобою.

Дарина відразу обернулася, побачивши сльози на обличчі свекрухи, і підійшла до неї. Вони обнялися, і обидві плакали довго та голосно, немов виплакуючи всі накопичені за роки образи та біль.

У палату увійшов Вадим із великим букетом яскраво-рожевих свіжих хризантем, улюблених маминих квітів. Він побачив їх і по-доброму посміхнувся.

— Мамо! Дарино! — прошепотів він, його голос тремтів від щастя. — Я таки радий, я так довго чекав на це.

У цей момент Марина Юріївна зрозуміла, що вона щаслива. Вперше за багато років вона відчула себе потрібною частиною родини, а не самотньою немолодою жінкою, якою завжди вважала себе.

Тамара Дмитрівна швидко пішла на виправлення. Дарина щодня приходила до неї, приносила смачну та свіжу їжу, розповідала свекрусі, як минув її день, вони багато спілкувалися.

Вадим теж часто відвідував матір, розповідав їй новини. А Тамара Дмитрівна вдавалася після роботи, ділилася плітками.

Коли Марину Юріївну виписали з стаціонару, її зустрічали Вадим, Ольга та Тамара Дмитрівна з величезним тортом.

– З поверненням, Мариночко! — вигукнула сусідка, обіймаючи подругу.

— Дякую, Тамарочко тобі за все, — усміхнулася вона — Дякую вам усім.

Минуло кілька місяців. У Дарини та Вадима з’явився син, якого назвали на честь діда Андрієм.

Марина Юріївна душі не чула у онукові. Вона допомагала в усьому Дарині з малюком, гуляла з ним у парку, співала йому колискові, ті самі, які колись співала своєму синові сама.

Дарина з свекрухою стали справжніми подругами. Вони разом ходили магазинами, готували, ділилися секретами.

А Марина Юріївна змінилася на краще, вона розуміла, що дуже потрібна своїй родині і більше не тримала образи на Дарину.

Чи багато матерів, боячись, що син менше приділяє їм часу і вони вже не такі важливі в їх житті, тримають образу на невістку і це псує усі стосунки в родині? Як навчити матір відпустити сина в нову сім’ю і не псувати стосунки з невісткою, щоб не стати ворогами на все життя?

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page