І більше того вечора вони не повернулися. Того ж дня перестала дзвонити і Олена, яка дізналася про материне рішення від братів
Марія поклала останню ложку борщу в миску і прислухалася. У її невеличкій, але доглянутій хатині панувала тиша, порушувана лише потріскуванням поліна в грубці. За вікном уже вечоріло, синій зимовий присмерк огортав засніжене село, підсвічуючи мерехтливі вогні у вікнах. Ці вогні належали великим, новозбудованим хатам її синів — Івана та Андрія.
Обидва — гожі, роботящі, статечні. Вивчилися, одружилися на дівчатах із добрим приданим, стали шанованими людьми, яким у селі заздрили. Марія, звісно, пишалася. Вона згадувала, як вони обоє, ще хлопчиками, бігали босоніж улітку, допомагали їй садити картоплю. Тоді вони були лише її.
Але тепер вони були «своїми». У них були свої дружини, свої діти, своя робота, що «нема коли». Візити синів стали схожими на швидкі нальоти.
— «Мамо, нема коли, робота… Наступних вихідних приїдемо…» — кидав Іван, кидаючи на стіл пакунок з продуктами. Його костюм пахнув дорогим одеколоном, а очі вже шукали годинник. — «Так, мамо, ми в справах. Треба заїхати ще до тещі, ти ж розумієш,» — додавав Андрій, нервово поправляючи краватку.
Марія розуміла. Вони виросли. Вилетіли. Стали орлами. Тільки іноді, коли вона відчувала, як стискається її старече серце від самотності, вона думала: «Невже я заслужила на стільки поспіху?».
Вона так і жила сама у своїй хаті, що пахла сушеними травами та випічкою. Її найменша дитина, Оленка, була поруч, але й Оленка була дівчиною складною. Пізня дитина, несподівана, народжена, коли Марії було вже 42.
Оленка росла норовлива, язиката, завжди мала свою думку, часто протилежну загальноприйнятій. У школі — то однокласницю образить, то з учителем зачепиться, захищаючи якусь свою правду, не завжди очевидну.
Марія ходила з нею по кабінетах, червоніла, вибачалася, а Оленка стояла з притиснутими губами, дивилася вбік — горда, вперта, як молода сосна.
— «Доню, ну хоч трохи стриманіше, ти ж дівчинка,» — благала Марія. — «А я яка є!» — рубала Оленка.
Після школи Марія відправила її в училище, мріяла, що хоч якась професія буде. Але дочка не закінчила. Натомість, одного зимового вечора, коли сніг лежав високими заметами, вона приїхала з валізою — і з нареченим.
Марія була злегка ошелешена. Михайло стояв на порозі. Худий, у синій потертій куртці, в осінніх черевиках посеред снігу, що вже доходив до кісточок. Збентежений, тихий, несміливий.
— «Боже мій… А ти що ж, майже босий? Застудишся!» — вирвалося в Марії, бо материнське серце одразу побачило голод і холод. — «Та ні, то я так… звик…» — винувато усміхнувся хлопець.
Потім Марія дізналася правду, гірку і просту: Михайло — з дитячого будинку. Батьків немає. Ріс біля діда, а той невдовзі помер. Жив, як умів: перебивався випадковими заробітками, ночував, де доведеться. У світі він мав лише один рюкзак і свою добру, але змучену душу.
Оленка ж стояла перед мамою, впевнена в своєму рішенні, зі звичним вогником у погляді:
— «Я його люблю. І тільки з ним хочу бути. Він — мій. Не лізь.»
Марія зітхнула. Знову боротися з вітром.
— «Хочеш — то й виходь заміж. Бог вам суддя…»
Весілля було скромне. Своїх родичів Михайлові кликати було нікого. Прийшли сусіди, кілька друзів Оленки. Сини Іван та Андрій приїхали, посиділи годину, подивилися на скромний стіл із дещо зарозумілою поблажливістю і поїхали, кинувши звичне: «Справи. Нам треба бігти».
Але вже в перший рік Марія побачила, що зять — золото.
Мовчазний, але роботящий. Чемний, добрий. Він прокидався до сходу сонця. На городі працював так, наче земля була його єдиною спадщиною, яку він прагнув помножити. У хаті допомагав, не чекаючи прохання: дрова нарубає так, що поленниці виглядали як витвір мистецтва, воду наносить, лагодить стару огорожу, до якої роками не доходили руки синів.
— «Мамо, вам помогти?» — питав щовечора, його очі світилися від щирості, навіть якщо його плечі валилися від втоми.
Марія думала: «Господи, звідки така дитина взялася? Якби мої сини були такі зговорчиві…»
Але найбільше Марію вражало те, що навіть після найважчого дня, коли зять від утоми валився з ніг, він ставав на коліна і шепотів молитву. Не просто «Отче наш», а щиру, вистраждану подяку: «Боже, дякую тобі за все. За те, що тепер я маю дім, за те, що тепер я маю справжню родину. Дякую за тепло».
Він дякував за те, що інші приймали як належне. За дах над головою, за ложку гарячого борщу.
У молодих народилося двоє дітей. Марія допомагала, як могла, бо Оленка частіше була незадоволена, ніж зайнята. Вона стала дратівливою. Здавалося, їй завжди чогось бракувало: більшого будинку, як у братів, моднішого одягу, подорожей.
— «Михайло ніякий. Грошей не заробляє,» — постійно бурчала вона. — «Інші чоловіки…»
І одного разу донька сказала:
— «Мамо, я їду в Польщу. Хочу собі щось у житті заробити. Треба дітей піднімати, а він тут з сапою сидить».
Марія не перечила — бо розуміла, що перечити дочці, як вітер штовхати. Оленка поїхала. Спочатку на місяць. Потім на два. Потім на три. Її дзвінки ставали дедалі коротшими й рідшими.
Одного року вона не приїхала на Різдво. Вперше.
Марія сиділа біля вікна, дивилася на дорогу, вкриту святковими вогнями сусідських хат, і відчувала, що серце їй щось підказує… не те.
І справді: за кілька тижнів вона почула від чужих людей, від тітки Наді з кінця вулиці, яка «все знала»:
— «Твоя Оленка там, Маріє, з іншим живе… А Михайло, бідолашний, тут із дітками мучиться. Тому й не приїхала, вона тепер — пані».
Марії похололо всередині. Це був удар, якого вона боялася. Вона набрала дочку.
— «Олено, що то за балачки по селу? Признайся, як є».
Дочка довго мовчала, на іншому кінці дроту відчувалася напруга. А потім — холодний, різкий голос:
— «Так. Я з іншим. Я вагітна. Буду розлучатися. А ти… вигнай Михайла з хати. Діти мої — я їх заберу пізніше, коли влаштуюся».
Марія аж сіла на стілець, чашка чаю вислизнула з рук і розбилася.
— «Що? Я вигнати?.. Дитину ту, яку Бог мені послав у зяті?.. Я не можу!»
— «Це моя хата!» — крикнула Олена, чи то від злості, чи від переляку, й кинула слухавку.
Коли наближалося Різдво, приїхали два старші сини з сім’ями. Вони ще не знали про розмову з Оленою, але чутки по селу вже ходили. Вони зайшли у хату, великі, ситі, в дорогих кожухах, привітно, але з відчутною поспішністю. Зібралися всі за великим столом, сяяли свічки, пахла кутя.
Марія встала, поклавши руки на спинку стільця. Вона дивилася на своїх синів, немов оцінюючи їх вперше: Іван — насуплений, Андрій — знервований.
І тихо сказала:
— «Діти мої… Маю що сказати. Михайла я не вижену. Бо кого він має, крім мене та онуків? Ви приїжджаєте раз на свята — і то добре, дай Боже вам здоров’я. А він зі мною кожного дня. Я старію, а він — моя опора. Коли мене не стане, він мені очі закриє».
Іван насупився ще більше:
— «Мамо, ти що? Він тобі не рідний. Ти послухай, що люди кажуть! Ви подумайте, що робите».
Андрій додав, поглядаючи на дружину, яка підтискала губи:
— «Він же нічого не має, то це ж ясно, що він хоче хату. Обводить тебе навколо пальця, мамо. Це ж хата Оленки. Ми не для того її будували, щоб якийсь сирота за неї чіплявся».
Марія підняла очі — тверді, вперше за довгий час. У них не було ні злості, ні образи. Лише спокій і впевненість.
— «Я знаю, що роблю. Яка «хата Оленки»? Це моя хата, і поки я жива, вирішую я. У вас усе є: хати, машини, робота, гроші. А в нього? Дитя з сиротинця! Хіба він гірший? Земля ця… хата… вам лиш не борщ у ложці, а засіб для заробітку. А йому — єдине, що дасть йому шанс у житті. Він — людина, яку Бог мені послав, коли ви відійшли. Я все записую на Михайла».
У хаті стала тиша. Важка, дзвінка, як розбите скло.
Два сини встали з-за столу. Їхні дружини мовчали, тільки спідлоба дивилися на Марію, наче на божевільну, яка відмовляється від власних дітей.
— «Ну що ж. То твоє рішення. Але ти про нього пошкодуєш,» — сказав Іван і пішов до дверей.
Андрій так само мовчки вийшов, без прощання. Двері голосно грюкнули, немов остаточно відрубуючи їх від цієї хати.
І більше того вечора вони не повернулися. Того ж дня перестала дзвонити і Олена, яка дізналася про материне рішення від братів.
Марія сиділа біля столу, тримаючи чашку чаю, що вже давно вистиг. Вона не плакала. Було порожньо, але й не боляче. Вона відчула дивний спокій.
Михайло, який досі мовчав, прибитий цим гірким розколом, тихо підійшов до неї:
— «Мамо… Я не хочу, щоб через мене ви…»
— «Ти не через тебе, синку. А через справедливість. Ти мій син. Справжній».
Він сів біля неї, опустив голову, і в його очах, вперше за весь час, з’явилися сльози.
— «Я вам буду, як син. Я вам це кажу не словом — а життям. Я вас ніколи не залишу».
Марія погладила його по руці — мозолистій, робочій.
І відчула, що зробила правильний вибір.
Бо сини мали все: хати, гроші, високе становище — а Михайло мав тільки хороше серце, повне вдячності та любові.
А добре серце — то найбільше багатство у світі.
Так Марія, маючи трьох рідних дітей, у старості прихилила голову коло того, хто не мав нікого у світі — але мав душу, здатну любити по-справжньому. Вона дала притулок сироті, а він подарував їй спокій. І її маленька хатина нарешті стала повним і справжнім домом.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
