Дві дочки.
– Ось завжди мама її виділяла, ой, Юлі важко, ой, Юля голодує. Ой, їй допомогти треба! Гроші відкладала, щоб їй послати. А та й рада, вміла плакати: то сама голодує, то дитина хворіє, то чоловік без роботи залишився. А те, що я розлучена з двома дітьми її ні разу не хвилювало. За матеріалами
Вікторії 40 років, її сестрі – 45. Мама все життя шкодувала старшу. Віка ж зуби стисне і везе віз, не ниє. А Юля поїхала жити в іншу область, вийшла заміж, та й скаржилася звідти постійно.
Мама раз на рік навантажувала величезні сумки і тягла до сестри поїздом, а серед року то грошенят підкине старшій «голодуючій» дочці, то посилку збере.
На Віку і уваги не зверталося:
– Ти з дітьми тут, поряд, на очах, якщо що – допоможемо, а Юлька далеко, зовсім там одна, їй потрібніша моя допомога.
Віка жила в старому будинку, який від бабусі залишився, тяглася, як могла, одна дітей і виростила. З особистим життям не виходило: тільки з чоловіком познайомитися, мама тут, як тут: цей не привітний, цей мало заробляє, у того аліменти … І з кавалерами віталася крізь зуби, і Віку пиляла. Так дочка і розлучалася з усіма чоловіками.
Потім Юлин чоловік влаштувався добре: почав на заробітки їздити, сестра купила двушку, потім троячку, потім будинок побудувала. Але ставлення матері не змінювалося.
– Юля, бідна, з дитиною по півроку одна, поки чоловік по закордонах мотається.
А те, що Юля працювати навіть не намагалася піти, те, що Віка по життю живе одна, так з двома дочками, значення для мами не мало.
Дочки Вікторії виросли, поїхали вчитися. Тут вона і сама зважилася: рвонула в столицю, на роботу влаштувалася, жила на зніманні, квартиру взяла в іпотеку на пайовому будівництві. Зарплата в столиці вища, а дівчаток вчити треба. Мама такий ривок дочки не схвалила, нічого сидіти, повертайся давай. І знову додала: «Юля, геть, сина теж одна тягне, вчить на платному, твої хоч на бюджеті …»
Звичайно, Юля тягне. Привезе чоловік грошей – ось і тягне.
Найняла Віка машину, зібралася речі перевозити до столиці, упаковує, дивиться, то того немає, то іншого. Запитала маму, куди та ваза поділася, а де книжка старовинна, яку їй подарували ще в студентські роки?
Мама довго вдавала, що ні про що не знає і нічого не розуміє, а потім і зізналася.
– Юля приїжджала, ми сюди приходили, їй дещо сильно дуже сподобалося, ну я і віддала, у тебе ж все одно свого кута не було. Вона так хотіла забрати, так хотіла … Що у неї в житті є щось, а тут я і подумала, чому не можна доньку потішити! Та й що, тобі шкода чи що для сестри рідної?
Розплакалася Юля. Так шкода. Не речей шкода, а такого ось відношення, коли її ні в що не ставлять, навіть запитати по-хорошому і то не спромоглися! А всього-то треба було подзвонити на мобільний!
Але так було завжди, мама завжди більше любила і жаліла старшу дочку, тому, напевно, зараз теж нічого не зміниться і пора з цим змиритися.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
