Недавно я вийшла на пенсію і тепер займаюся вирощуванням продуктів на дачі. Я завжди про це думала, але не вистачало часу. Тепер же у мене час є і я від весни до осені практично живу в своєму заміському будиночку. Урожай цього року на славу вдався.
Я зібрала огірки, помідори, перець, склала акуратно все в коробки, телефоную доньці, питаю, коли зять зможе приїхати і все забрати, щоб вона собі закрутки на зиму зробила. А вона каже, нічого, мовляв, мені не треба. Тепер закрутки ніхто не робить. Все можна в магазині купити.
Прикро, звичайно. Але ж не пропадати добру. Тому я сама дещо в банки позакривала, а дещо заморозила – на зиму точно пригодиться. І донька сама ще попросить. Олена у мене єдина дочка, вісім років тому вона вийшла заміж, мають дочку-першокласницю. З чоловіком вони живуть добре, але інколи я їх не розумію.
Дочка недавно зателефонувала, просила побути з внучкою. Я пенсіонерка, час, для того, щоб займатися онукою у мене є. І повозитися мені з нею в радість. Але з досвіду знаю, що тижнем-другий справа не обійдеться. Таке вже було.
А це означає, що на місяць, як мінімум, мені доведеться відмовитися від свого життя, возити дівчинку в школу, досить далеко возити. Ми з дочкою не поряд живемо, такий був її вибір, коли вони з чоловіком іпотеку взяли: щоб не поруч ні зі свекрухою, ні з тещею.
– Оленко, – кажу, – ти розумієш, що заняття в першому класі закінчуються рано, а це значить, що мені годин з 8 ранку і до 12 дня доведеться десь ходити? Адже не їхати ж назад, далеко. А уроки?
– Так навіщо їздити, – каже дочка, – ти ж можеш це час у нас посидіти. Алінку потім ще в музичну школу треба відправляти.
Це означає, що «сидіти» у них я буду годин до 5-ї вечора? А вони з чоловіком приходять приблизно в сьомій годині вечора. Тому я довго думала, перше, ніж погодитися. Знала, що сваха не погодиться, відмовить. Вона в минулому році внучку в садок водила кілька місяців. Каже, що діти їй за це навіть дякую не сказали.
Сваха ще рік тому говорила, що син з Оленкою просилися до неї пожити, але вона не пустила. Синові 31 рік, Олені 30. А жити ніяк не навчаться. У них на все одна відповідь: «У нас же іпотека, ви свого часу квартири від держави просто так отримували, а нам тепер ніхто просто так нічого не дає».
– На половину квартири ми з сватами вам грошей дали, – кажу, – при ваших з зятем зарплатах, платити її не складно, якщо розумно витрачати бюджет, але ви не вмієте і вміти не хочете.
– Я давала синові гроші на оплату боргу за квартиру, – зізнавалася тоді сваха, – куди поділи?
Питання риторичне. Куди вони всі дівають? Дочка то волосся пофарбує в дорогому салоні, то сумочку нову придбає, то сукню нову, то чобітки. Зять теж не відстає: то за кордон з друзями їде, то телефон поміняє.
– Жити зараз хочеться, – кажуть «діти» мало не хором, – ми вас платити борги не просимо, можете ви хоча б з онукою допомогти? І так дві бабусі, а жодну зайвий раз не просимо.
Онуку я взяла, хоча сваха це і не схвалила.
– Так вони і зовсім жити не навчаться, ми, ми з тобою винні, не навчили.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
