Я зараз знаходжуся в такій ситуації, що й людям смішно сказати.
Можливо, інша б людина уваги не звертала на це і жила своїм життям, та в мене характер такий, що я все беру близько до душі і мені лише гірше від цього.
Так і цього разу склалося у мене.
Щиро кажучи я дуже здивована, навіть не знаю кому що говорити і з ким порадитися в цей час.
Сподіваюся читачі та читачки допоможуть зробити правильний вибір, бо зовсім заплуталася.
Справа в тому, що минулого року навесні ми поїхали в Польщу з моєю сестрою і дітьми.
Оксана розлучена вже років 2 була, сама виховує сина, а я зі своїми доньками двома, порадившись з чоловіком, вирішили поїхати за кордон.
Чоловік мій на захист пішов, сказав, що йому буде спокійніше, коли я з дітьми буду в цей час за кордоном.
Сама я родом з Черкащини, і Оксана моя також. Звісно, тоді скрізь було неспокійно, вирішили з дітьми поїхати за кордон, пересидіти і повертатися додому, коли буде спокійніше.
Я, звісно, довго не думала, адже у мене на фірмі простіше, начальство мені дозволило працювати онлайн.
Зарплата хоч менша у мене трохи була, але грошей нам на життя вистачало, ще й чоловік висилав зарплату, тому я в Польщі не влаштовувалася на працю, на життя вистачало.
А Оксана моя на роботу там влаштувалася, коли діти наші до школи пішли.
Спочатку нас сім’я поляків прихистила, а потім ми й самі стали орендувати житло – невеличку однокімнатну квартиру.
Діти школу сприйняли нормально, звісно, за друзями сумували, але й в Польщі нових друзів знайшли, тому вони трішки адаптувалися, і сестра моя також, чого не скажеш про мене: у мене завжди якась туга за домівкою була, а особливо за чоловіком – Олегом моїм.
Влітку сестру відпустили на місяць з роботи і ми обоє з дітьми приїхали додому.
Сестра моя з нашими батьками живе, а я з Олегом маємо окремий невеличкий будинок.
Вдома ми з дітьми побули більше місяця, чоловік на 10 днів у відпустку приїжджав, прийшов час повертатися на чужину.
А мене така туга взяла, що словами не передати, не хочу нікуди їхати, хоч плач.
Розумію, що маю дбати про дітей, про їх спокій, хоча у нас на Черкащині ще все більш менш спокійно, якщо так можна сказати, та діти відчувають неспокій під час тривоги, як і усі люди зараз.
А почала себе ловити на думці, що повертатися не хочу, хочу бути вдома, в Україні, ближче до чоловіка і діти не хочуть домівку покидати.
І я якось про це прямо сказала своїй сестрі.
Ой, що я вислухала від Оксани. І що я не думаю про дітей, і що я мати погана, і що її дуже сильно підводжу, бо вона зі своєю роботою не потягне оренду житла одна і їй, через мене, доведеться вдома з дитям залишатися самій ще й без роботи.
І така сестра моя незадоволена рішенням моїм, ображається на мене плаче, що я не хочу їй допомогти життя влаштувати за кордоном, мовляв так всім краще буде, а потім я собі повернуся, коли чоловік додому повернеться.
Але найгірше, що вона Олегу зателефонувала, хоча він раніше зі мною погоджувався, та сестра його накрутила так, що він сам став мене вмовляти, щоб я їхала в Польщу, мовляв хоча б там ще рік посиділа, або до весни, щоб зиму перезимувати, а тоді повернуся.
Та я не хочу, не можу і все, не знаю, як це пояснити словами.
Оксана щодня мені телефонує і Олег також, я сама вже заплуталася. От що мені робити?
Фото ілюстративне.