fbpx
Життєві історії
Я живу з чоловіком майже сорок років, і знаю, що він мене не любить, тому боюся, що він мене кине. Був момент, коли він мало не пішов. Був вечір зустрічі випускників, на який він пішов чомусь один, без мене. Повернувся він під ранок ніякий, і ще з пів року потім ми жили, наче чужі

Я живу з чоловіком майже сорок років, і щодня боюся, що він може від мене піти. Ми з Юрієм познайомилися ще в юності, в студентські роки. Я знала, що на момент знайомства зі мною, він недавно розлучився з дівчиною, яка була любов’ю усього його життя. Ситуація там була банальна, як часто буває в дев’ятнадцять років: дружили, любили, посварилися через дурниці, дівчина “на зло” тут же вискочила заміж за іншого, а хлопець залишився з розбитим серцем.

Перший час наші відносини будувалися на благородному прагненні підтримати хлопця, протягнути руку допомоги. Звичайно, час лікує, і Юрій трохи відійшов, почав спілкуватися з людьми. Втім, ту свою любов забути не міг. Час минав, ми всюди з’являлися разом, на лекції сиділи поряд, і поступово усі почали сприймати нас, як пару. Я, якось непомітно для себе самої, серйозно закохалася.

Юрій був розумний, цікавий, перспективний студент, з прекрасним почуттям гумору, відповідальний і порядний. Тому я сама зробила йому пропозицію, на що він просто знизав плечима – “Як хочеш”. В любові не клявся і нічого не обіцяв. Тему любові ми взагалі старанно обходили, оскільки я добре розуміла, що він не забув своє перше кохання.

Я вийшла за нього заміж, швиденько, підряд, з декрету в декрет, народила двох дочок. Можливо, я відчувала хиткість свого становища і тому поспішала. Не те, щоб приперти чоловіка дитиною, щоб нікуди не подівся, ні. До того, що він в будь-який момент може піти, я була внутрішньо готова все життя. Варто їй поманити пальцем – він піде, я в цьому навіть не сумнівалася.

Просто я любила Юрія і дуже хотіла від нього дітей. Моя мама ніколи не підтримувала мене в цьому:

– Це ж треба так не поважати себе! – говорила вона мені постійно. – Народжувати дітей чоловікові, який все життя мріє про іншу жінку. Прати йому шкарпетки, варити супчики і прасувати сорочки.

Але я нікого не слухала, ніколи ні в чому не дорікала чоловікові, дітьми в дитинстві займалася сама, в господарстві допомоги не просила, заглядала в очі і ні на що не ображалася. Хоча, треба віддати йому належне, він теж намагався в міру сил бути хорошим чоловіком: заробляв, допомагав, піклувався про дітей. Напевно, теж цінував моє ставлення. Начебто, дорікнути його ні в чому. Ну хіба що в тому, що на колінах не стояв, серенади не співав і в любові не клявся…

Зараз нам по шістдесят п’ять, і ми досі разом. Мені здається, я досі боюся, що чоловік в будь-який момент може піти. Хоча зараз вже це смішно – куди він піде. Дорослі діти, внуки, дача, його болячки, які чужій жінці не потрібні, а для мене він – сенс життя. Напевно, це вже у мене натура така, боятися його втратити. І бути готовою втратити в будь-який момент.

Був момент, коли він мало не пішов. Ювілей випуску, вечір зустрічі, на який він пішов чомусь один, без мене, і звичайно, зустрів її. Ось парадокс – ні вона, ні він в житті не ходили на такі заходи. Можливо, побоюючись зустрітися. І треба ж так, саме так того разу і сталося.

Загалом, пішли з заходу, десь сиділи, говорили всю ніч. На той момент обом за сорок, дорослі діти, усталене життя. Повернувся він під ранок ніякий, і ще з пів року потім ми жили, наче чужі. Хоча обоє старанно обходили цю тему і робили вигляд, що все в порядку. Втім, час лікує. Життя увійшло в колію, народився перший онук, і все потекло по-старому.

Складно, ось так прожити життя, в упевненості, що тебе не люблять, навіть, більш того, люблять не тебе. Хоча, в підсумку, моє життя – не гірше ніж у інших. Діти, онуки, рівні стосунки з чоловіком, який за довгі роки спільного життя робив тільки хороше, допомагав, дбав, вирішував сімейні проблеми, возився з дітьми, зараз кумир онуків, які в ньому душі не чують, був, так би мовити, поруч і в горі, і в радості, і в хворобі, і в здоров’ї і довів, що йому можна довіряти.

Скільки всього у нас було за ці сорок років, а головного не було – любові. Хоча я не скаржуся, дякую долі за все. У мене є чоловік, нехай він мене і не любить, є діти і внуки. А чого ще треба в житті…

Фото ілюстративне – sity.dog.by.

You cannot copy content of this page