Я живу з чоловіком майже сорок років, і щодня боюся, що він може від мене піти. Ми з Юрієм познайомилися ще в юності, в студентські роки. Я знала, що на момент знайомства зі мною, він недавно розлучився з дівчиною, яка була любов’ю усього його життя. Ситуація там була банальна, як часто буває в дев’ятнадцять років: дружили, любили, посварилися через дурниці, дівчина “на зло” тут же вискочила заміж за іншого, а хлопець залишився з розбитим серцем.
Перший час наші відносини будувалися на благородному прагненні підтримати хлопця, протягнути руку допомоги. Звичайно, час лікує, і Юрій трохи відійшов, почав спілкуватися з людьми. Втім, ту свою любов забути не міг. Час минав, ми всюди з’являлися разом, на лекції сиділи поряд, і поступово усі почали сприймати нас, як пару. Я, якось непомітно для себе самої, серйозно закохалася.
Юрій був розумний, цікавий, перспективний студент, з прекрасним почуттям гумору, відповідальний і порядний. Тому я сама зробила йому пропозицію, на що він просто знизав плечима – “Як хочеш”. В любові не клявся і нічого не обіцяв. Тему любові ми взагалі старанно обходили, оскільки я добре розуміла, що він не забув своє перше кохання.
Я вийшла за нього заміж, швиденько, підряд, з декрету в декрет, народила двох дочок. Можливо, я відчувала хиткість свого становища і тому поспішала. Не те, щоб приперти чоловіка дитиною, щоб нікуди не подівся, ні. До того, що він в будь-який момент може піти, я була внутрішньо готова все життя. Варто їй поманити пальцем – він піде, я в цьому навіть не сумнівалася.
Просто я любила Юрія і дуже хотіла від нього дітей. Моя мама ніколи не підтримувала мене в цьому:
– Це ж треба так не поважати себе! – говорила вона мені постійно. – Народжувати дітей чоловікові, який все життя мріє про іншу жінку. Прати йому шкарпетки, варити супчики і прасувати сорочки.
Але я нікого не слухала, ніколи ні в чому не дорікала чоловікові, дітьми в дитинстві займалася сама, в господарстві допомоги не просила, заглядала в очі і ні на що не ображалася. Хоча, треба віддати йому належне, він теж намагався в міру сил бути хорошим чоловіком: заробляв, допомагав, піклувався про дітей. Напевно, теж цінував моє ставлення. Начебто, дорікнути його ні в чому. Ну хіба що в тому, що на колінах не стояв, серенади не співав і в любові не клявся…
Зараз нам по шістдесят п’ять, і ми досі разом. Мені здається, я досі боюся, що чоловік в будь-який момент може піти. Хоча зараз вже це смішно – куди він піде. Дорослі діти, внуки, дача, його болячки, які чужій жінці не потрібні, а для мене він – сенс життя. Напевно, це вже у мене натура така, боятися його втратити. І бути готовою втратити в будь-який момент.
Був момент, коли він мало не пішов. Ювілей випуску, вечір зустрічі, на який він пішов чомусь один, без мене, і звичайно, зустрів її. Ось парадокс – ні вона, ні він в житті не ходили на такі заходи. Можливо, побоюючись зустрітися. І треба ж так, саме так того разу і сталося.
Загалом, пішли з заходу, десь сиділи, говорили всю ніч. На той момент обом за сорок, дорослі діти, усталене життя. Повернувся він під ранок ніякий, і ще з пів року потім ми жили, наче чужі. Хоча обоє старанно обходили цю тему і робили вигляд, що все в порядку. Втім, час лікує. Життя увійшло в колію, народився перший онук, і все потекло по-старому.
Складно, ось так прожити життя, в упевненості, що тебе не люблять, навіть, більш того, люблять не тебе. Хоча, в підсумку, моє життя – не гірше ніж у інших. Діти, онуки, рівні стосунки з чоловіком, який за довгі роки спільного життя робив тільки хороше, допомагав, дбав, вирішував сімейні проблеми, возився з дітьми, зараз кумир онуків, які в ньому душі не чують, був, так би мовити, поруч і в горі, і в радості, і в хворобі, і в здоров’ї і довів, що йому можна довіряти.
Скільки всього у нас було за ці сорок років, а головного не було – любові. Хоча я не скаржуся, дякую долі за все. У мене є чоловік, нехай він мене і не любить, є діти і внуки. А чого ще треба в житті…
Фото ілюстративне – sity.dog.by.
