Моя рідна сестра Люба на мене ображена. Я робила вже кілька спроб помиритися з нею, але нічого не допомагає – сестра вважає, що я дуже недобре з нею повелася.
У віці у нас з сестрою різниця всього 2 роки, але інколи мені здається, що між нами ціла прірва.
Мені 41 рік, Любі 39. Ми обоє заміжні, маємо дітей: у мене син, 20 років, у Люби три дочки: 19, 16 і 7 років.
За кордон я поїхала давно, останні 10 років я живу в Чехії, недалеко від Праги.
У нас з чоловіком є свій будинок, за який ми досі виплачуємо кредит. Житло за кордоном дуже дороге.
В свій час з дому я пішла без нічого, бо Люба вийшла заміж, привела зятя до нас і заявила, що оскільки вона перша створила сім’ю, то вона лишається біля батьків.
Я теж через кілька місяців розписалася з чоловіком. Житла свого у нас не було, то ми знімали невелику квартиру в райцентрі. Там народився наш син. Було дуже сутужно нам тоді фінансово.
Першим на заробітки поїхав мій чоловік. Його старший брат почав їздити в Чехію на роботу, став непогано заробляти.
Тоді і моєму чоловіку запропонував. Ми подумали і наважилися, адже це була реальна можливість заробити на житло.
Бачилися з чоловіком ми тоді тільки по святах, приїжджав він два рази в рік.
А потім, коли трохи заробив грошей, ми думали купувати собі квартиру в нашому райцентрі.
Та чоловік мене переконав, щоб я з сином їхала до нього, бо так, живучи нарізно, недовго і сім’ю втратити.
Спочатку я не хотіла, бо ніколи не виїжджала з України навіть в подорож, а тут стояло питання про постійний переїзд на постійне місце проживання.
Але я наважилася і поїхала до чоловіка. Перемогло бажання зберегти родину.
Спочатку було дуже важко, я тисячу разів шкодувала, що погодилася.
Але потім з часом я почала звикати, знайшла роботу, син пішов у місцеву школу.
Були проблеми з мовним бар’єром, щоб його подолати я ходила на мовні курси вечорами після роботи, а ще треба було приготувати їжу і зробити інші домашні справи.
Все це я розповідаю, щоб було зрозуміло, як важко мені далося моє теперішнє життя.
А от моя сестра впевнена, що я – просто щасливиця долі, якій життя все припіднесло на тарілочці з золотою облямівкою.
Відколи я почала жити за кордоном, мама мені телефонувала і постійно нагадувала, що я маю допомагати сестрі.
То гроші їй треба переслати, то одяг дітям, то якісь продукти.
Чоловікові не дуже подобалося, що я час від часу відсилаю посилки додому, але він мовчав і намагався з розумінням ставитися до ситуації.
В кінці лютого минулого року мені знов зателефонувала мама, сказала, що сестра з дітьми їде до нас. Ситуація така, що не відмовиш.
Пів року Люба з донечками прожила у мене, отримувала соціальну допомогу, але жодного разу не запропонувала мені якісь гроші за комунальні послуги чи на їжу.
Купувала вона лише продукти, і то тільки для своєї сім’ї, а всі інші речі оплачували ми з чоловіком.
Ця ситуація мене стала неабияк дратувати, і чоловік мій теж був на межі. Він часто залишався на роботі ночувати, щоб додому не йти.
Тоді я наважилася поговорити з сестрою, сказала, що їй треба від нас з’їжджати, шукати роботу і житло.
Сестра пішла з мого дому з великою образою, навіть не подякувавши за тих пів року, які вона жила у мене.
Люба поскаржилася мамі, та, звичайно, стала на її сторону.
Вона впевнена, що я мала по-родинному приймати сестру у себе вдома стільки часу, скільки треба.
Тепер ні мама, ні сестра зі мною не спілкуються, і мені від цього дуже прикро.
Невже я і справді вчинила дуже недобре?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
