Мені 46 років, я живу з дочкою в однокімнатній квартирі після розлучення з чоловіком. Моїй мамі 67 років. Останні 20 років вона живе одна, відколи тата не стало. Вдруге заміж вона не вийшла, але останніх років п’ять спілкується з чоловіком свого віку. Він кілька днів може жити у неї, а потім на тижні два-три їде до себе додому в інше місто. Каже, що живе з сім’єю дочки і дуже прив’язаний до онуків, тому й не переїжджає назовсім.
Мені так говорила мама, але мені було все одно, яке у них спілкування, аби її це влаштовувало. Але зараз моя дочка збирається заміж і вони з чоловіком зніматимуть квартиру, оскільки більше жити молодим ніде. Я розумію, що молодим буде важко, тому щоб хоч якось їм допомогти я запропонувала мамі переїхати до мене, а її квартиру віддати внучці. Вона навідріз відмовилася, каже, що звикла жити одна.
Виходить так, що я буду жити одна в однокімнатній квартирі, мама одна в такій же, а молода родина, яка до того ж, вже чекає дитину, буде знімати житло і платити за нього. Я зателефонувала мамі і сказала, що хоче вона того чи ні, але я переїжджаю до неї, так як я там прописана і за законом половина квартири моя. Мені, на відміну від неї, не байдужа моя дочка.
І ось уже два місяці ми живемо разом. Мама не розмовляє зі мною, не дзвонить внучці, хоча до цього у них були чудові стосунки. Мені дуже важко жити в такій атмосфері, але іншого виходу немає. Вчора я попередила маму, що якщо вона буде і далі так себе вести, то я або продам квартиру, або буду орендувати житло, але тоді нехай ні на мене, ні на мою дочку навіть не розраховує.
Це сьогодні вона ще й на роботу ходить, і стосунки з чоловіком у неї чудові, але ніхто не знає, як буде завтра. Та й підозрюю я, що у нього є дружина, тому він і не переїжджає до неї. Бачу, що вона теж про це здогадується.
Я не розумію свою маму – чому вона не думає про майбутнє своїх рідних. Адже їй теж колись знадобиться наша допомога.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
