Я завжди не любила Італію, бо вважала, що вона забрала в мене маму. Я була підлітком, мені була потрібна мама, а вона за прикладом інших жінок з нашого села поїхала за кордон на заробітки.
Я пам’ятаю той день, коли мама їхала. Мені було всього 12. Вона обійняла мене так міцно, ніби хотіла запам’ятати кожну лінію мого обличчя. «Все буде добре, доню», – шепнула вона, але в її очах я побачила страх і сумнів.
Бабуся, яка завжди була поруч, стала моєю опорою. Вона взяла на себе всі турботи про мене, а мама обіцяла допомагати фінансово.
Спочатку все було добре. Але з часом грошей ставало все менше, а мамині дзвінки ставали все рідшими. Згодом вона зізналася, що закохалася в італійця і їй потрібні гроші на спільне життя, тому вона більше не буде допомагати нам фінансово.
“Ти виростеш, і зрозумієш мене” – з надією сказала тоді мама.
Бабуся заспокоювала мене як могла, казала, що мама ще молода і їй треба подбати про особисте життя, і якщо їй пощастило знайти хорошого чоловіка, то ми маємо радіти за неї.
Та мені чомусь не раділося, я ніяк не могла змиритися з тим, що мама ось так просто проміняла мене на якогось чужого чоловіка. Вона перестала мені телефонувати, додому не приїжджала, моїм життям не цікавилася.
Якось так вийшло, що я звикнула до самотності. Бабуся завжди була поруч, але відчуття, що мене покинула найрідніша людина, не полишало мене.
Я закінчила школу, поступила в університет, після закінчення якого я почала працювати. Життя тривало, я навчилася жити без мами.
Потім я сама закохалася. Коли я зустріла Анатолія, здавалося, що нарешті в моє життя прийшло щастя. У нас все було настільки серйозно, що я думала, що от-от він зробить мені пропозицію.
Але все змінилося, коли я зрозуміла, що чекаю дитину. Я йому повідомила цю новину, сподівалася, що він зрадіє, та виявилося, що Анатолій не був готовий до такої відповідальності.
Я була і наляканою, і розгубленою, просто не знала, що мені робити. Бабусі на той час уже, на жаль, не було. Тоді я згадала про маму.
Я довго вагалася, але все ж таки набралася сміливості і зателефонувала їй.
На моє велике здивування, вона підтримала мене і навіть запросила приїхати до неї в Італію.
“Донечко, що б не сталося, я твоя мама, і я завжди підтримаю тебе” – сказала мама.
Там я познайомилася з Маріо, її чоловіком. Він виявився добрим і турботливим чоловіком. Без проблем прийняв мене у своєму домі і сказав, що я можу у них залишатися стільки, скільки потрібно.
А потім з’явився Патриціо… І все закрутилося з новою силою. Патриціо – це інший світ. Він успішний, розумний, досвідчений. Він знає, що я чекаю дитину, і готовий мене прийняти, навіть усиновити дитину.
Мама каже, щоб я погоджувалася. Вона вже багато років живе в Італії, і впевнена, що мені теж тут буде краще.
Тільки я вже було хотіла погодитися, як в моєму житті знову з’явився Анатолій. Він пропонує мені повернутися до нього, каже, що усвідомив свою помилку і готовий все виправити.
Я стою на роздоріжжі. З одного боку, я хочу дати своєму сину все найкраще, а з іншого – боюся зробити неправильний вибір і потім шкодувати про це все життя.
Чи справді змінився Анатолій? Я вже й не впевнена, що люблю його, особливо після того, як він зі мною повівся.
А Патриціо… Я ж його теж зовсім не знаю. Він хороший. Але чи підходимо ми один одному? З одного боку, він пропонує мені стабільність, якої я завжди прагнула. З іншого – я не готова відпустити спогади про Анатолія і мрію про сім’ю, де будемо тільки ми вдвоє з дитиною.
Що мені робити? З ким залишитися? Яке рішення прийняти, щоб потім не шкодувати про це.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
