Я завжди думала, що найближчі родичі — це ті люди, на яких завжди можна покластися. Та я помилилася, бо моя рідна сестра таке влаштувала, що ніхто повірити не може. А все через заздрість.

Моє життя легким не назвеш, але сестра вважає, що мені дуже пощастило. А якщо так, то я маю ділитися.

Я з тих жінок, які першими поїхали “на Італію”. Тепер це вже звична справа — літають літаками, мають телефони, документи, перекладачів. А тоді — початок 2000-х, темно, невідомо, страх і віра, що мусиш вижити, бо вдома діти.

Я розлучилася рано. Чоловік пішов, коли молодшому ще й трьох років не було. Двоє дітей, хата, город, мама стара — і я сама. Коли в селі почали казати, що “в Італії можна заробити”, я довго не думала. Продала корову, позичила трохи грошей, і поїхала. Не знала мови, не мала родичів там. Їхала, як у темну воду.

Пам’ятаю, перша ніч у Римі — холодна, я в чужій квартирі, на розкладачці, з торбою біля голови, щоб не вкрали документи. Плакала. Але на ранок пішла на роботу — доглядати стареньку італійку. Робота тяжка, але платили. Я все терпіла: і болі в спині, і приниження, і самотність.

Минуло кілька років, я вже трохи освоїлася. І тоді він з’явився.

Лоренцо. Старший за мене на двадцять років. Господар тієї сім’ї, де я працювала. Високий, сивий, уважний. Знаєте, от ті італійці, що завжди з шармом. Я тоді не думала ні про які романи — мені би гроші заробити, дітям вислати. А він щодня щось питав, приносив каву, казав: “Signora Zoya, ви як весна серед зими”.

Я сміялася, але тримала дистанцію. Бо чужа я, бо гріх, бо діти вдома.

Він не відступав. Роки йшли, а він все поруч. Коли померли його батьки, яких я доглядала, він сказав:

— Я не хочу, щоб ви йшли. Хочу, щоб ви були в моєму домі.

Я не вірила. Думала — слова. Але він почав допомагати: то синові з навчанням, то доньці, яка виходила заміж, дав гроші на квартиру. Я тоді плакала ночами — не від радості, а від того, що не знала, як правильно. Бо совість гризла: “А що люди скажуть? А як діти сприймуть?”.

Минуло десять років, перш ніж я погодилася вийти за нього заміж. Діти благословили, сказали: “Мамо, ти заслужила”. І я вперше за багато років відчула, що маю не тільки обов’язок, а й право — на любов.

Ми жили спокійно. У мене була своя кімната з блакитними шторами, які він сам вибрав, бо сказав, що “цей колір — як твої очі”. Лоренцо став для мене не просто чоловіком — він став домом. Тихим, затишним, справжнім.

Але життя — воно ніколи не дає щастя без випробувань.

Одного дня з України подзвонила сусідка:

— Зою, мама твоя зле. Лежить, нікого не слухає.

Я полетіла. Мама старенька, ледве встає. Доглядати нема кому — бо моя молодша сестра, Оксана, живе в тому ж селі, але до мами не ходить. Ми з нею давно не ладнали: вона мені заздрила, казала, що я “пані в Італії”.

Я прийшла до неї, кажу:

— Оксано, слухай. Ти ж тут. Я не можу кинути все і лишитися назавжди. Забери маму до себе. Я не проти, хай мама на тебе хату запише, я нічого не хочу. Тільки доглянь її.

А вона стоїть, руки в боки:

— А чого це я маю доглядати? Ти ж пані, в тебе євро. То купи мені квартиру в місті, тоді може й подумаю.

Я спочатку не повірила, що правильно почула.

— Я тобі кажу про маму, а ти — про квартиру?

— А що, не маєш? — каже. — Як ти в Італії живеш, то не збіднієш.

Тоді в мені щось обірвалося. Я дивилася на неї й не впізнавала. Це ж моя сестра. Ми разом мали дитинство, разом на санчатах каталися, хліб ламали навпіл… А тепер — чужа.

Я мовчки пішла. Взяла маму до себе, у хату, де виросла. Доглядала сама. Мила, годувала, ночами сиділа поруч. Лоренцо дзвонив щодня, казав:

— Приїжджай, я все зрозумію, заберемо маму сюди.

А мама не хотіла:

— Доню, я вже старенька. Хочу тут, вдома.

І я лишилася. На рік. Потім на два. Потім Лоренцо не стало. Серце. Він помер тихо, у сні. І все моє італійське життя зникло разом із ним.

Він багато чого мені залишив, так що я і справді не бідна. Але все я віддала своїм дітям, яким треба більше, ніж мені.

Я повернулася в Україну остаточно. Тепер живу в маминій хаті, сама. Іноді дивлюся на фото: я з Лоренцо в саду, він сміється, тримає мене за руку. І думаю — чи шкодую я про щось? Ні. Бо я знала любов, справжню, тиху, без пафосу. І знала, що таке совість.

А сестра тепер ходить до церкви й каже людям, що “все життя мусила тягнути маму сама”. Люди слухають, кивають. А я мовчу. Бо правда — не для всіх.

Тільки ввечері, коли сонце сідає за ліс, я виходжу на ґанок, дивлюся в небо й шепочу:

— Дякую, Боже, що дав мені любов, навіть якщо вона прийшла пізно. І пробач тим, хто не зрозумів, що мама і совість — не продаються. 

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.