Коли я виходила з автобуса «Рим — Чернівці», у мене в руках було дві важкі валізи, а в голові — картинка ідеального Різдва. Я уявляла, як пахнутиме свіжою випічкою мій новий будинок, як з’їдуться діти, як я нарешті перестану бути «голосом у телефоні» і стану просто мамою, бабусею, господинею.

Але реальність зустріла мене не запахом куті, а запахом пилу в порожніх кімнатах і крижаною тишею.

Моє заробітчанське життя почалося рівно в сорок років. Це був такий собі «подарунок» на ювілей — замість ресторану я отримала квиток у невідомість. На той час я вже кілька років була розлучена. Колишній чоловік аліментами не балував, а діти — Люба й Андрій — якраз вступили до університетів. Ми жили в двокімнатній хрущовці, де стіни, здавалося, тиснули на нас з усіх боків. Кухня площею в шість квадратів була нашим всесвітом, і в цьому всесвіті було надто мало місця для мрій.

Я пам’ятаю свій перший рік у передмісті Неаполя. Я доглядала за сеньйорою Аделаїдою — жінкою з характером сталі й пам’яттю, що вивітрювалася, як морський бриз. Вона могла серед ночі почати кричати, що я вкрала її молодість, або ж годинами змушувала мене перемивати підлогу, бо їй здавалося, що там залишився слід від моїх «бідних українських чобіт». Я ковтала сльози, мила ту підлогу і рахувала: «Це — на семестр Любі. Це — на куртку Андрію. Це — на вікна в нашу майбутню квартиру».

Я не переживала, що вони в Україні самі. Дорослі ж. Двадцять років — це вже не дитина. Мені здавалося, що я роблю для них подвиг. Я купувала їхню вдячність кожним надісланим пакунком. Ноутбуки, фірмові кросівки, парфуми — все те, чого не було в мене, я передавала «бусами» щотижня.

Через п’ять років я назбирала на квартиру для Люби. Я хотіла, щоб вона не знала того сорому, який знала я, привівши чоловіка в батьківську тісняву. Я купила їй двокімнатну в новобудові. Сама робила проект ремонту через Viber, вибирала плитку за фотографіями, платила майстрам. Люба вийшла заміж, відгуляли весілля (теж на мої гроші). Я була щаслива. Але щастя тривало три роки. Зять заявив, що «в цій країні немає перспектив», вони продали квартиру — ту саму, за яку я спину гнула під неаполітанським сонцем — і виїхали в Канаду. Тепер Люба для мене — це пікселі в Скайпі. Вона показує мені онука, якого я ніколи не тримала на руках, і завжди каже: «Мам, у нас усе добре, ти головне там тримайся, не хворій».

Потім прийшла черга Андрія. Я планувала і йому квартиру, але він уперся: «Хочу дім. Щоб земля була, щоб гараж». Що ж, дім так дім. Я віддала йому всі свої накопичені «запасні» гроші — сорок тисяч євро. Для мене це була космічна сума, плід років економії на власному здоров’ї та їжі. Решту доклали свати. Андрій купив великий будинок за містом.

Свою стару хрущовку я продала. Навіщо вона мені? Купила за містом ділянку з напівзруйнованою хатою, яку за три роки перетворила на ляльку. Там тепер сучасне опалення, тепла підлога, велика веранда з плетеними меблями. Я будувала це для себе, але з думкою про те, що тут завжди буде місце для дітей на свята.

Грудень видався морозним. Я приїхала за два тижні до Різдва. Перші дні пішли на те, щоб відмити будинок від «зимового сну» і набити холодильник делікатесами. Я накупила італійських сирів, вина, солодощів для онуків. Думала: «Приїдуть, Андрій з невісткою Оксаною, онуки побігають по теплій підлозі, я розпалю камін…».

Я зателефонувала сину в понеділок. — Андрійку, привіт! Я вже вдома. Приїжджайте в суботу, я таку вечерю приготую! Відповідь була в’ялою: — Ой, мамо, ми зайняті. У Оксани там якісь справи з мамою, я на роботі… Давай пізніше. Я не здивувалася. Люди працюють, у всіх життя. Сама така була.

Наближався Святвечір. Я чекала дзвінка. Думала, запитають: «Мам, що привезти? О котрій бути?». Але телефон мовчав. Я не витримала і зателефонувала сама. — Сину, то як на Святвечір? Ви ж приїдете? — Мам, слухай… ми вирішили цього року бути вдома. У нас свої плани. Оксанині батьки приїдуть, ми їх давно кликали. Ти не ображайся, ти ж тільки з дороги, відпочинь. — Але ж я стіл накрию… Я ж вас чекаю… — Ну, мамо, не роби з цього трагедію. Ми заїдемо колись після свят. Все, вибач, у мене друга лінія.

Я поклала слухавку і сіла на ліжко. В будинку було так тихо, що я чула, як цокає годинник у вітальні. Сорок тисяч євро. П’ятнадцять років життя. Двокімнатна квартира, що попливла за океан. І порожній стілець навпроти мене.

Мене врятувала Галя, моя молодша сестра. Вона подзвонила ввечері перед Різдвом. — Ти що там, Олю, вечерю готуєш? — весело запитала вона. — Та… так собі, Галю. Нема для кого. — Що значить «нема»? А Андрій? Я розповіла все як є. Галя хвилину мовчала, а потім видала таку чергу прокльонів, що мені стало ніяково. — Одягайся! Мій Ігор уже виїхав. Через двадцять хвилин буде під твоїми воротами. Заберемо тебе до нас. Ти що, здуріла — в таке свято самій кутю їсти?

У Галі вдома було так, як я мріяла. Маленька хата, стара кухня, але там не було де яблуку впасти. Її троє дітей, зяті, невістка, онуки — всі галасували, сміялися, щось розливали, щось перекидали. Галя бігала з деками, витирала носи малим, сварилася на чоловіка. Це було живе життя. Справжнє.

Коли ми сіли за стіл і почали колядувати, я нарешті трохи відітанула. Але в один момент, коли ми вийшли з Галею на веранду «подихати», вона взяла мене за руку. — Олю, я маю тобі щось сказати. Тільки ти не плач. — Що сталося? — Мій Ігор заїжджав до Андрія вчора — деталі до машини передати. Ну і розговорилися вони. Андрій твій… він скаржився. — На що? — я здивувалася. — Я ж йому і гроші, і будинок… — От саме на гроші й скаржився, — Галя зітхнула. — Каже, що теща з тестем — от вони молодці. Вони і з дітьми щодня, і картоплі мішок привезуть, і порося заріжуть — передадуть. А мама, каже, в Італії на євро сидить, а дала «всього» сорок тисяч. Каже, могла б і весь будинок оплатити, щоб йому кредит не брати. Мовляв, ти там розкошуєш, а йому тут копійки рахувати. І взагалі, каже, теща йому ближча, бо вона «своя», а ти для нього — як банкомат. Гроші даєш, а душі нема.

Я слухала сестру і відчувала, як у мене в грудях щось обривається. Сорок тисяч євро. Це були не просто цифри. Це були мої безсонні ночі. Це була істерична сеньйора Аделаїда. Це були дешеві макарони, які я їла місяцями, щоб зекономити кожну копійку. Це була моя відсутність на випускному Андрія, на його першому серйозному святі. Я думала, що відкуповуюся від бідності, а виявилося — я відкуповувалася від власного сина.

— Галю, — тихо сказала я. — Ти за все життя дітям ні копійки на житло не дала. Ви з Ігорем ледь кінці з кінцями зводите. Чому вони всі тут? Чому вони тебе за руки тримають? — Бо я тут, Олю, — просто відповіла сестра. — Я була з ними, коли в них зуби різалися, коли вони перші двійки приносили. Я не дала їм стін, але я дала їм себе. А ти дала їм цеглу. А цегла, Олю, вона холодна. До неї не притулишся, коли на душі паршиво.

Я повернулася додому наступного дня. Мій сучасний будинок зустрів мене ідеальною чистотою. Ніяких розкиданих іграшок, ніякого галасу. Тільки я і мої гроші, перетворені на дорогі шпалери та італійську сантехніку.

Я зрозуміла, що зробила фатальну помилку. Я думала, що материнська любов вимірюється в квадратних метрах і твердій валюті. Я хотіла вберегти їх від труднощів, з якими стикалася сама, і тим самим позбавила їх потреби цінувати мою працю. Для мого сина я — далеке джерело доходу. Людина, яка має «гребти гроші лопатою» просто тому, що вона там, «за кордоном». Він не бачить моїх зморшок, він бачить лише суму в чеку.

Донька в Канаді — та сама історія. Вона продала мою працю, щоб купити собі квиток у ще краще життя. І я не можу її звинувачувати — я сама навчила її, що нерухомість — це просто ресурс.

Сьогодні я сиджу на своїй веранді. Попереду ще Старий Новий рік, Водохреще. Але я знаю, що телефон не розірветься від дзвінків. Я заслужила у своїх дітей комфортне життя, але не заслужила місця в їхніх серцях.

Найбільше болить порівняння з сестрою. Вона працювала все життя в сільській школі за копійки. Вона не бачила Риму, не знала смаку справжньої моцарели. Але на Різдво її хата тріщала по швах від любові. А моя хата — міцна, надійна, збудована на віки — тріщить лише від порожнечі.

Я зрозуміла одну істину, яку вже пізно застосовувати до моїх дітей: вдячність не купується. Любов не конвертується. Якщо ти вибираєш бути для дітей лише фінансовим тилом, будь готова до того, що коли ти повернешся з війни за їхній добробут, на тебе дивитимуться як на іноземного інвестора, чий термін контракту закінчився.

Завтра я знову зберу валізу. Не тому, що мені так хочеться назад до примхливих сеньйор. А тому, що там, в Італії, я хоча б знаю, чому я самотня. Там це зрозуміло — я на чужині. А бути самотньою у власному домі, збудованому для дітей, які вважають тебе «недостатньо щедрою», — це понад мої сили.

Виявляється, звести стіни набагато легше, ніж не дати їм вирости між тобою і твоїми дітьми. Я забезпечила їх житлом, але зробила їх бездомними в плані душі. І себе теж.

Мій будинок гарний. Дуже гарний. Тільки от жити в ньому нема кому. Бо дім — це не там, де євроремонт. Дім — це там, де на Святвечір не треба чекати дзвінка, щоб почути, що ти зайва.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.