Мені вже зараз 46 років. Наче ще молода жінка. Син та донька вже покинули батьківську домівку, мають свої сім’ї.
Нещодавно я стала бабусею, вперше взяла на руки онучка.
У мене наче є все: сім’я, власне велике житло, автомобіль, хороша робота. Діти вже самостійні і тепер в мене багато вільного часу.
Я ходжу по салонах краси, ресторанах, в юні роки не мала гроші на це все, зовсім й близько не було такої можливості, а зараз ніби й набридло, не цікаво нічого.
А рік тому не стало тата, два місяці тому й маму він покликав за собою, на жаль. І я вперше відчула себе дорослою, якась пустка в душі, адже я більше ніколи не буду дитиною, ніхто мене донечкою не назве.
Я відчула, як життя моє змінилося повністю. Мене в селі вже ніхто не чекає, тато не запрошує в гості щоразу, мама не набридає щоденними дзвінками, не говорить по сто раз одне й теж, не просить тепло одягнутися.
Зі сльозами на очах я згадую, як ще нещодавно мене все це дуже дратувало, я злилася, що мама все забуває, перепитує по декілька разів.
Частенько я могла не брати телефон, коли, наприклад пила каву з подругами, розмовляла з чоловіком, або просто дивилася телевізор, а потім забувала подзвонити сама.
І ось, немає ні тата, ні мами, ніхто не кличе мене в село садити картоплю, чого я так не любила. Зараз я цю картоплю садила б з ранку до вечора, аби тато й мама були поруч зі мною. На душі пустка, яку словами не передати.
Зараз я дуже часто їжджу в село до батьків. Набагато частіше, ніж коли тато й мама були живі. Соромна так і гірко від цього, але така вона моя правда.
Довго стою біля двох маленьких горбиків, розповідаю все, що не сказала батькам за життя. Я стільки з ними ніколи не розмовляла, як зараз, але, на жаль, вони мені вже ніколи нічого не скажуть у відповідь, не пошкодують, не порадять нічого. Шкода, що так часто не відвідувала їх ще живих, молодою ще була зовсім, постійно заклопотана: діти, робота, садочок, школа, вічно часу немає. Сто разів вибачалася зараз перед батьками, але легше на душі не стає.
А нещодавно я стала помічати, що й донька не дуже зі мною хоче спілкуватися, каже, що дитина часу забирає багато. Телефон не бере, сама не дзвонить, своє життя у неї, свої турботи.
Від того мені дуже гірко. Скільки я помилок в житті зробила, але зрозуміла все лише зараз. Та чи можна ще зробити хоч щось, щоб моя донька таких помилок не зробила, як я? Все життя шкодуватиме.
Фото ілюстративне.
