fbpx

Я заміжня вже кілька років, але найприкріше, що начебто у нас немає сім’ї. Я і дочка існуємо окремо від чоловіка, а він живе своїм життям. Не знаю, як бути далі. Що в цій ситуації буде правильніше, терпіти далі чи піти від чоловіка

Я вийшла заміж дуже рано. Познайомилася я зі своїм чоловіком давно. Ми були зовсім молодими, обом ледь виповнилося по сімнадцять років, рішучі і завзяті. Ще тоді я побачила, що характер у Павла не з кращих. Але все одно вибрала саме його.

Під час наших зустрічей у мене вже були сльози на очах. Я додому, а він гуляти, і так тривало чотири роки. Я терпіла, бо сильно любила.

У двадцять років ми вирішили почати жити разом. Перші місяці все було, як в раю. Павло був люблячий, уважний, турботливий. Тоді мені здавалося, що я почала його любити ще сильніше. Але моє щастя тривало недовго. Гулянки замінили комп’ютерні ігри. І кожен день після роботи він грав в свою улюблену гру. Я терпіла.

Бувало, що на деякий час він змінювався, але його вистачало ненадовго. Потім тривало все те ж саме. Через три роки я зрозуміла, що чекаю дитину, і Павло нарешті зробив мені пропозицію. Я, природно погодилася.

Коли народилася донька, наші відносини змінилися до невпізнання. Він цілодобово спав, прокидався, їв і грав. Я була на межі. Завжди в сльозах, без допомоги і уваги.

Замість того, щоб допомагати, чоловік щодня мені тикав, що я роблю щось не так. То дитину взяла не так на руки, то памперс неправильно поміняла, то купаю не так. Прошу допомогти, у відповідь чую: «Ти ж мати, ти повинна сама робити все, а я заробляю гроші». І найцікавіше, я в це повірила. І жила так два роки, відчуваючи себе поганою матір’ю і ще гіршою дружиною.

Дочка подорослішала, я заспокоїлася, не просила більше від чоловіка допомоги. А він все також продовжував діставати мене своїми причіпками. Якщо він йшов працювати на ніч, то обов’язково телефонував мені по сто разів. Думав, що у мене є хтось інший. Я і це пропускаю донині повз вуха.

Найприкріше, що начебто у нас немає сім’ї. Що я і дочка існуємо окремо від чоловіка. Та й тато то він нікудишній. З донькою грати не любить. Мовляв, не чоловіча це справа. Тим більше, з донькою повинна сидіти мама. А тато так, виховувати строгіше.

Але бувають моменти, коли він виправляється. Тиждень мені допомагає, і навіть робить компліменти. Грає і гуляє з донькою, а я можу присвятити час собі. І в такі моменти я забуваю про все погане, що він робив. І чоловік знову стає для мене найкращим з чоловіків і улюбленим.

Але проходить час, і все стає на свої місця. Мозок то розуміє, що ніякого хорошого життя з таким чоловіком і не буде. Що ми так і будемо з донькою існувати окремо від нього. А він буде десь в своїй реальності, яка далека від нас.

Часом мені здається, що ми йому заважаємо жити. І від цього стає так сумно, що я навіть не знаю, що робити при цій безвиході. Здається, ніби я причарована до нього. Тому що мені і з ним погано, і без нього ніяк не можу.

Не знаю, як бути далі. Що мені робити? Що в цій ситуації буде правильніше, терпіти далі чи піти від чоловіка?

Фото ілюстративне – Dreamstime.

You cannot copy content of this page