Я і сама не знаю, чому я вийшла заміж за Олексія. Можливо, тому що мені 27 років і я почала хвилюватися, що якщо так і далі піде, то я взагалі можу не створити сім’ю. То ж коли мій хлопець, з яким я зустрічалася на той час пів року, зробив мені пропозицію, я погодилася.

Але потім дуже пошкодувала, ми навіть ледь не розлучилися – все таки пів року не достатньо для того, щоб пізнати людину, з якою ти збираєшся провести решту свого життя.

На даний момент ми разом вже 3 роки. У минулому році чоловік мені зрадив, я дізналася про це, і справа ледь не дійшла до розлучення. У події, звичайно, винні ми обоє: стали менше уваги приділяти один одному, загрузли в побуті і стали дратівливі через постійну перевтому на роботі, але ініціатором розриву виступав все-таки чоловік, а не я. Потім батьки нас помирили, і не дали довести справу до суду.

Він визнав, що зробив неправильно, пообіцяв, що такого більше не повториться. Відносини у нас налагодилися, але все-таки осад у мене залишився.

Три місяці тому я отримала спадок від дідуся – однокімнатну квартиру в центрі міста. Ремонту там особливо немає, і сам будинок старенький, тому для життя ми її не розглядаємо. Так як свого житла у нас немає, чоловік пропонує продати її, і вкласти виручені гроші в покупку нашої спільної квартири. А я б і рада так зробити, але не знаю, чи можна йому довіряти, якщо один раз він уже намагався зі мною розлучитися.

Раптом після того, як ми придбаємо житло, він все-таки вирішить від мене піти, і при розділі майна я втрачу 50% від вартості свого спадку? Розумію, що в родині немає місця для подібних підозр, але не можу нічого з собою вдіяти: спогади про його зраду не дають мені спокійно жити.

Мої батьки також вважають, що поспішати не варто, і що якщо чоловік хоче купити спільну квартиру, то він повинен вкластися в придбання порівну зі мною. Однак чоловік моїх страхів не розуміє, і вважає, що я веду себе егоїстично, позбавляючи нас шансу почати жити по-людськи, і заганяючи його в кредити. Свекруха теж вже висловила мені, яка я меркантильна, і що спадкова квартира для мене дорожча, ніж наша з чоловіком сім’я і майбутні діти.

До речі, про дітей. Чоловік постійно говорить, що поки у нас немає свого житла, про дітей рано говорити – і така його позиція мене дуже насторожує. Звідки я знаю, які плани у мого чоловіка, тому я вважаю, що маю бути обережною.

Мені здається, що квартира була заповідана мені, і тому тим, як нею розпоряджатися, теж вирішувати повинна я. Пропонувала чоловікові здавати її, а на виручені з квартирантів гроші знімати студію на околиці міста, і збирати з наших зарплат на покупку загальної квартири, але він не погоджується. Каже, що раз у нас спільний бюджет, то ми маємо разом розпоряджатися отриманою від дідуся житлоплощею, і я повинна дозволити використовувати її для нашого спільного блага.

Чоловік сказав, що якщо я йому не довіряю, то нам прийдеться розлучитися. Раніше я б була не проти того, щоб вкласти гроші в покупку загальної квартири, але після всього пережитого є побоювання, що я можу в майбутньому про це пошкодувати. Одним словом, не знаю, що мені роботи – вибрати квартиру чи чоловіка.

Фото ілюстративне – story-house.