fbpx
Життєві історії
Я залишила сина з бабусею і поїхала заробляти гроші. Мала собі на квартиру та продукти, а решту відавала рідним в село. А потім зустріла Ігоря і мені стала телефонувати вся родина, адже я вже не орендувала житло

Я зовсім не розумію чому так відбувається – чомусь люди стали засуджувати батьків, які віддають своїх дітей на виховання бабусям та дідусям. У них більше досвіду, та й онуків своїх вони люблять набагато більше ніж своїх дітей. Тим більше, якщо це з взаємної згоди усіх сторін, то чому б і ні?

Але це не подобається оточуючим, чомусь життя чужих людей стає важливішим ніж свій власний добробут та власне життя.

Але серед моїх знайомих та близьких знаходяться більшість тих людей, хто готовий не розуміти зовсім маму за такі вчинки, жаліти бабусю, не знаючи всієї суті і правди, навіть якщо вона щаслива поруч зі своїм онуком онуком.

У моєму житті склалося так: я поїхала навчатися в велике місто, виїхавши з невеличкого селища міського типу, де жила все життя зі своєю мамою. Моя ненька хвилювалася, адже залишалася вдома зовсім одна, вона звикла. що я завжди поряд з нею була. Після навчання вирішила залишитися в місті, орендувала невеличку квартиру з подружками. Зустрічалася з одним хлопцем, а потім зрозуміла, що чекаю дитину. Він відразу кудись поїхав, як тільки дізнався про все, причому так недобре мені від такої поведінки було – сказав, що впевнений, що немає взагалі ніякого відношення до цього. На той момент мені вже було 28 років.

Я відразу приїхала до своєї мами з усім, що мала на душі. Ну а до кого ж ще – вона найрідніша людина мені.

Ненька не дорікала мені – сама колись щось схоже мала, у неї була нелегка доля, вона розуміла мене: мій тато залишив її, проживши всього рік з нами разом. Правда, вони одружені були, розлучилися, відтоді ні аліментів від нього не було, і спогадів про нього зовсім ніяких – тільки на фото старому, де видно лише силует.

Ось, мабуть моя доля тому схожа з мамою. У селищі сміялися за кутками – мовляв, ото повернулася до мами з приданим. Не думаю, що хоч одна людина співчувала мені, я відчувала на собі лише не дуже хороші погляди.

Згодом народився милий і гарненький хлопчик, мій синочок, три роки я його виховувала сама, поруч з мамою. А потім моя матуся вийшла на пенсію. Правду кажучи, вона й запропонувала мені сама- мовляв, їдь, дочко, в місто, влаштовуй там особисте життя, працюй, а я з онуком впораюся тут сама, він гарний та спокійний хлопчик, все буде добре.

Я і поїхала. Влаштувалася на роботу, так само орендувала з подругами житло, залишала собі трохи грошей на проживання, а решта мамі відсилала, хоча вона і не просила нічого. Потім познайомилася з Ігорем, і ми стали мешкати у його квартирі, вона у нього невеличка – квартира-студія, дуже маленька, але нам якраз.

Щоб забрати сина з села до нас питання не стояло – онук обожнює і дуже любить свою бабусю, вона сама бачить сенс життя тільки в ньому. Брати дитину від звичного йому середовища ми вважаємо нехорошим рішенням, принаймні зараз, він дуже звик там, йому добре з бабусею в селі. Я приїжджаю до них, коли можу: у відпустку або довгі свята. Все ж майже 200 кілометрів не така вже й маленька відстань. А бачитися можна кожен день і так по смартфону.

Здавалося б – ну кому заважає вся ця ідилія? У нас усіх все добре. Ні, але людям потрібно про щось говорити. Гаразд ще, коли дитина ходила в садок – там вихователька мамина подруга, якщо хтось і пліткував, то хоча б за спиною. Але непросто стало, коли син в цьому році пішов в школу в 1 клас. Вся колегія вчителів, аж до директора здивовані були – як це так: залишила сина на матір-бабусю в селі, а сама поїхала в місто і забула про нього.

Тепер усі родичі тільки про це й говорять. Що я вже в місті житло не орендую, а дитину все одно не забираю до себе. Але яка ж їм справа до нас? Нас усе влаштовує й так. Чи потрібно змінювати своє життя, заради того, щоб люди добре про тебе говорили?

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page