Я, щиро кажучи, зовсім не розумію чому так відбувається – чомусь люди стали засуджувати батьків, які віддають своїх дітей на виховання бабусям та дідусям, адже бувають зовсім різні життєві обставини. У них більше досвіду, та й онуків своїх вони люблять набагато більше ніж своїх дітей. Тим більше, якщо це з взаємної згоди усіх сторін, то чому б і ні?
Але серед моїх знайомих та близьких знаходяться більшість тих людей, хто готовий не розуміти зовсім маму за такі вчинки, шкодувати бабусю, навіть якщо вона щаслива поруч зі своїм онуком онуком.
У моєму житті вийшло так: я пішла навчатися в велике місто, виїхавши з селища міського типу, де жила все життя з мамою. Моя ненька хвилювалася, адже залишалася вдома зовсім одна. Після навчання вирішила залишитися в місті, знімала квартиру з подружками.
Згодом зустрічалася з одним хлопцем, а потім зрозуміла, що чекаю дитину. Він відразу випарувався, причому так недобре мені від такої поведінки було – сказав, що впевнений, що це не його.
Я приїхала до мами. Ну а до кого ж ще мені було їхати – мама найрідніша людина для мене. Вона не дорікала мені – сама колись щось схоже мала: мій тато залишив її, проживши всього рік з нами разом. Правда, вони одружені були, розлучилися, з тих пір ні аліментів від нього не було, ні допомоги ніякої, ні підтримки, і спогад про нього ніякого – тільки на фото.
Ось, мабуть моя доля тому схожа з мамою. У селищі сміялися за кутками – мовляв, ото повернулася до мами з приданим, а поїхала за такими перспективами.
Я стала мамою хорошого хлопчика, три роки його виховувала сама, поруч з мамою. А потім мама вийшла на пенсію. В принципі, вона й запропонувала – мовляв, їдь, дочко, може їдь кудись, влаштовуй там особисте життя, працюй, а я з онуком впораюся. Хочу, щоб ви були щасливі, в селі ти нічого не побачиш, а так влаштовуй вам хороше майбутнє.
Я і поїхала в столицю. Влаштувалася на роботу, так само знімала з подругами житло, залишала собі трохи на проживання, а решта мамі відсилала, хоча вона і не просила нічого. Потім познайомилася з хлопцем, і ми стали разом жити, у нього квартира-студія, дуже маленька, але нам якраз.
Щоб забрати сина питання поки не стояло – онук обожнює бабусю, вона сама бачить сенс життя тільки в ньому. Відривати дитину від звичної йому середовища ми вважаємо нехорошим рішенням, принаймні зараз. Я приїжджаю до них, коли можу: у відпустку або довгі свята. Все ж майже 250 кілометрів не така вже й маленька відстань. А бачитися можна кожен день і так по смартфону.
Здавалося б – ну кому заважає вся ця сімейна ідилія? Ні, людям потрібно про щось говорити. Гаразд ще, коли дитина ходила в садок – там вихователька мамина подруга, якщо хтось і пліткував, то хоча б за спиною, адже вона намагалася не допустити цього. Але гірше стало, коли син в цьому році пішов в школу в 1 клас. Вся колегія вчителів, аж до директора здивовані були – як це так: покинула сина на матір-бабусю і забула про нього.
Тепер усі родичі тільки про це й говорять. Що я вже в місті житло не орендую, а дитину все одно не забираю до себе. Але ж яка їм справа до нас, нам так добре усім? Чи потрібно щось міняти заради когось?
Фото ілюстративне.
