Лідія Степанівна сиділа на лавці біля старої яблуні, яка, попри осінь, ще тримала кілька рум’яних яблук — мов спогади про літо, що не хотіли відпускати. Вона проводила рукою по потрісканій фарбі столу, на якому ще залишився вицвілий від сонця візерунок скатертини. Цей сад, цей будиночок із зеленими віконницями — були для неї не просто дачею. Це було ціле життя.

Вона тут колись сміялася, тут плакала, тут пекла свої знамениті пироги, якими частувала сусідів. Тут, у цьому невеликому будиночку, минуло стільки років її молодості. Вони з чоловіком Іваном колись мріяли про спокійну старість серед квітів, полуниць і зелені. Вирішили, що коли вийдуть на пенсію, переберуться сюди остаточно.

Але життя розпорядилося інакше.

Коли вони вже почали будувати альтанку, коли чоловік перекладав дах і сварився на старі дошки, одного дня він сказав, що йде. Без довгих пояснень, без сварки — просто «Я закохався, Лідо. Не можу так далі. Не хочу бульбу садити до кінця життя, я ще молодий».

Тоді їй було п’ятдесят п’ять. Вона не плакала при ньому — не дала того задоволення. Лише після того, як двері за ним зачинилися, вона впала на ліжко і гірко ридала.

Відтоді дача стала для неї не притулком, а сповіддю. Вона приходила сюди щовихідних, ніби на зустріч із минулим. Сад садила, клумби доглядала, навіть покрівлю трохи підремонтувала сама.

Дочка, Марина, часто казала:

— Мамо, ну що ти там робиш сама серед лісу? Продай ту дачу, їдь до нас. У нас місця вистачить, і внуки поруч будуть.

— Не можу, — відказувала Лідія Степанівна. — То моє життя.

Але з часом стало важче. І руки боліли, і спина нила, і якось особливо самотньо стало, коли осінні дощі били в вікна, а тиша стискала груди. І от сьогодні, прибираючи опале листя, вона прийняла непросте для себе рішення:

— Мабуть, справді, пора.

І тут задзвонив телефон.

— Мамо, — долинув голос Марини, — ну що, ти подумала? Продай уже ту дачу, їдь до нас, що ти там будеш сама?

Вона на мить заплющила очі, а потім глибоко зітхнула:

— Добре, доню. Продаю.

Оголошення про продаж вона розмістила в інтернеті через Марину. Не минуло й тижня, як подзвонив якийсь Андрій. Голос приємний, спокійний. Казав, що шукає дачу для свого тата, бо той самотній після смерті дружини, любить город і тишу.

— Приїду завтра зранку, якщо можна, — сказав він.

На ранок біля хвіртки стояв чоловік у темно-синьому светрі, з усмішкою, що викликала довіру з першого погляду.

— Доброго дня, — привітався. — Я Андрій.

Лідія Степанівна вийшла з будиночка.

— Доброго дня. Ви, мабуть, майбутній власник? Заходьте, дивіться.

Вони обійшли подвір’я. Андрій уважно розглядав кожен куток, а вона, сама того не помічаючи, розповідала, як цей кущ бузку посадив її чоловік, а ту грушу виростила з насінини ще вісімдесят п’ятого року.

— Дуже гарно у вас, — сказав він щиро. — Затишно. Так, ніби тут усе дихає спокоєм. Мій тато буде радий. Я для нього цю дачу купую.

Наступного дня приїхав сам тато. Петро Петрович. Високий, підтягнутий, хоч і вже з посивілими скронями. 

— Ви, пані Лідіє, не подумайте, я не такий уже старий, щоб дачу купувати через сина, — жартував він. — Просто Андрій у нас тепер усім заправляє.

Лідія Степанівна посміхнулася:

— Та я вже нічому не дивуюсь. Головне, щоб вам сподобалось.

Поки вони оформляли документи, мали зустрітися ще кілька разів — нотаріус, підписання, передача грошей. І кожного разу Петро Петрович знаходив привід залишитися довше.

— А давайте я допоможу вам винести ті старі дошки, — казав він. — Чи може, чайку разом вип’ємо?

Вона дивилася на нього й не впізнавала себе. Серце, яке давно ніби застигло, починало тепліти. Вона ловила себе на тому, що чекає його дзвінка.

Якось вони сиділи на лавці біля яблуні, і він тихо сказав:

— Ви знаєте, я не хочу, щоб ви продавали цю дачу.

— Як це? — здивувалася вона.

— Бо я хочу, щоб ви тут лишилися. Разом зі мною.

Вона розгублено засміялася:

— Та що ви таке кажете, Петре Петровичу! Ми ж ледве знайомі.

— Знаєте, — відповів він, — у нашому віці час інакше рахується. Молоді можуть чекати роками, а нам треба жити зараз.

Через два тижні після тієї розмови вона подзвонила дочці:

— Маринко, я, мабуть, дачу не продаватиму.

— Та ти що, мамо? Ти ж уже все вирішила!

— Знаю. Але тут… трапилось щось хороше. Я… більше не сама.

Марина спершу не зрозуміла, але коли приїхала в гості, побачила їх удвох на подвір’ї. Петро Петрович щось лагодив біля сараю, а мама стояла поруч, тримаючи йому цвяхи. Вона сміялася — так, як давно не сміялася.

Через місяць вони розписалися. Без галасу, без весілля, лише удвох і з кількома свідками.

— Навіщо тягнути? — казав Петро. — У нашому віці треба встигати жити, поки Бог дає дні.

Вони залишилися жити на тій самій дачі, яку Лідія Степанівна колись хотіла продати. Тепер вона знову стала місцем радості. Петро посадив виноград, вона — нові квіти. А вечорами вони сиділи на лавці, слухали, як шелестить вітер у грушах, і мовчки посміхалися одне одному.

Іноді вона думала про те, як дивно життя все повертає. Якби тоді не погодилася продати дачу, не познайомилася б із Петром. А якби не Петро — не відчула б, що щастя не питає віку.

Петро Петрович за ті гроші, що мав купити дачу, купив машину, щоб вони без проблем їхали в місто, коли це буде необхідно. А також Андрій привів майстрів і за два тижні на дачі вже був капітальний ремонт.

Того осіннього вечора, коли сонце сідало за ліс, вона прошепотіла:

— Нежданне щастя… а таки воно існує.

Петро Петрович тихо взяв її за руку:

— Просто треба вміти відпустити минуле, щоб дати місце майбутньому.

І яблуня над ними тихо шаруділо листям — наче підтверджувала кожне його слово.

Іноді щастя приходить тоді, коли вже не чекаєш. Коли здається, що все закінчено — саме тоді починається найцінніше.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.