fbpx

Я за своїм чоловіком довго доглядала, стала сама, як стеблина, хоча діти мали свої сім’ї і допомагали мені грошима. Павла не стало і мені стало трохи легше, я мала час для себе і відпочивала. А потім занедужала свекруха, тепер у мене телефон не затихає

З моїй чоловіком ми прожили разом у шлюбі трохи більше 30 років, за ці роки ми з Павлом виростили двоє хороших діток. Жили по-всякому, так, як і всі, напевно.

Та от з роками характер у мого чоловіка став зовсім поганий, важко з ним було навіть спільну мову знайти. Але заради дітей я змирилася та мовчала, вважала за краще в усьому поступатися Павлові.

Дітки у нас чудові – виросли, вивчилися та й розлетілися по інших містах. Як діти роз’їхалися з дому – ми стали жити як сусіди. Та й чого на старості років розлучатися нам. Мені зайву тарілку супу не шкода Павлові, як не як стільки разом прожили разом, пів життя пройшли, я завжди любила готувати: пироги, консервація – все вдома було. Та й Павло, якщо кран полагодити або праску – то руки у нього золоті були. Так і жили. А як діти в гості приїжджали, то ми ніби разом були – навіщо їм прикрості доставляти, як ми тут живемо з чоловіком.

А потім у чоловік занедужав. Ну, я людина віруюча, та й разом стільки років все-таки прожили, розлучатися зовсім наміру не мала. Та й діти відразу примчали:

– Якщо гроші для тата потрібні або консультації фахівців – тільки скажи.

Та які там гроші вже! Я за ним сама доглядала вдома ще пів року. Я сама вже стала така, як стеблина.

Потім не стало мого Павла. Ні, ви не подумайте, я не раділа, просто і йому і мені легше стало. А через місяць свекруха занедужала.

Моїй свекрусі майже 80. Все життя я була для неї не така, як потрібно: і за чоловіком погано доглядала і готувала не так. Та й фарбуватися, поки чоловік лежав, я не могла тому, що свекруха вважала, що це я вже не дочекаюся, і вже женихів собі шукаю.

Гаразд, що з старої людини взяти? А тут з нею ця неприємність сталася, і лежати їй, як мінімум, пів року, а може, і більше.

Мати чоловіка ще в стаціонарі, а вже місяць телефон не замовкає: і зовиця, і внучка, і сама свекруха телефонують мені – я повинна, мовляв, за нею доглядати – адже я все вмію.

А я не хочу – хочу хоч трохи для себе пожити. У неї дочка є, і внучка доросла. Так ні – дочка працює, і спина у неї вже не та. Ну, а я, зрозуміло – здорова, мене не шкода. Так вони взагалі, що придумали: я свекруху повинна до себе забрати – у мене тепер і місце, і час є, а внучка в її квартиру переїде: адже дівчинці потрібно особисте життя налагоджувати.

Всі згадали: і подарунки які вони мені дарували і, що я віруюча, і любили вони мене все життя.

Сама пишу і недобре на душі. А як уявляю, що стара жінка, нікому не потрібна і щиро шкода мені її. Але і себе шкода. І, що тут робити, я не знаю.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page