fbpx
Життєві історії
Я з дитбудинку, своїх батьків я ніколи не знала. Якось моя начальниця зізналася, що колись у неї була дочка. Я нарешті знайшла свою маму, але вона вдруге відмовилася від мене

Я ніколи не бачила своїх рідних батьків, все дитинство я провела в дитячому будинку. Але надія знайти свої рідних батьків у мене ніколи не зникала. Всі подруги і знайомі говорили мені, що це неможливо, але я вірила у свій успіх в пошуках. Не знаю звідки, але мене не покидало відчуття, що колись я таки зустріну свою рідну маму.

Я закінчила університет і влаштувалася в редакцію журналу. Адже я завжди хотіла стати журналістом і з дитинства намагалася добре вчитися і отримати гарну освіту.

Ніхто з нинішніх моїх знайомих не знав про моє дитинство, та й розповідати всім підряд про своє нелегке життя теж не хотілося. Я не любила, коли до мене ставилися з жалістю або навпаки з якимсь не хорошим поглядом. Я була вдячна працівникам дитячого будинку, вони дуже були добрі до всіх вихованців і у мене залишилося багато вірних подруг.

Моя начальниця була дуже ефектною жінкою. Я навіть кілька разів подумала, от би моя мама була такою. Але відносини з нею у нас були складними, Валерія Олександрівна була дуже вольовою і примхливою. Вона ніколи не прощала помилки підлеглих і тут же звільняла. А якщо хтось збирався в декрет або на лікарняний з дитиною, то краще було відразу писати заяву за власним бажанням.

Лише через два роки спілкування з Валерією Олександрівною дещо налагодилося – принаймі, ми почали спілкуватися. За роки роботи начальство оцінило мій талант і працелюбність і мене підвищили до заступника.

Щороку на фірмі ми проходимо медогляд. Під час чергової медичної комісії сталася плутанина з аналізами. Лікарі не могли зрозуміти чому у двох не рідних людей така схожість за результатами. А потім з’ясувалося, що ми з Валерією Олександрівною – родичі.

І тільки тоді я помітила нашу сильну зовнішню схожість. Начальниця зізналася, що колись у неї дійсно була дочка, але залишити її вона не могла.

Я була ошелешена почутим, але відразу пробачила її і вже почала думати, що нарешті моє життя налагодиться, адже я знайшла маму. Але Валерія Олександрівна ошелешила мене ще раз – вона запропонувала мені залишити все, як є і не говорити нікому наш секрет.

І це при тому, що Валерія Олександрівна в свої 44 роки так і не вийшла заміж, не мала інших дітей, крім мене, жила у величезному власному будинку.

Оскільки я чекала від неї іншої реакції, на наступний день написала заяву про звільнення. Я переїхала в інше місто і більше ніколи не бачила свою матір. Хоча в душі ще жевріє надія, що колись в ній таки щось прокинеться і ми почнемо принаймі спілкуватися.

Фото ілюстративне – infoniak.

facebook