Так склалося, що більше року ми з дітьми живемо в Чехії, оселилися в Празі.
Місто я сама не обирала, нам друзі дуже в цьому допомогли, адже чимало років живуть тут, вже квартиру мають в кредит, непогано влаштувалися, планують залишатися в цій країні і самі мають двох дітей.
Я ж з сім’єю живемо на Київщині, в невеличкому селищі недалеко біля столиці.
Коли все почалося, в нас дуже неспокійно було, ми самі не знали, що робити та яке рішення прийняти.
Допомогли нам друзі, чим я дуже завдячую їм.
Моя колишня однокласниця мені подзвонила, сказала, що в нас неспокійно дуже, щоб я не сиділа, склавши руки, а брала двох доньок і їхала до неї, її країна прихисток дає людям з України, а вони в усьому допоможуть мені.
Загалом, рішення прийняв чоловік. Андрій зібрав мої і дитячі речі і відвіз мене на вокзал.
Чоловік посадив нас на потяг, яким ми доїхали до Польщі, а потім і в Чехію – до Праги.
Друзі, дякую їм, зустріли нас дуже тепло, в усьому допомагали, підтримували, адже в самих родина залишилася в Україні, але у більш спокійних областях, тому їхати ніхто за кордон не збирався.
Моя подруга Наталя заспокоювала мене, мовляв нічого, якийсь місяць побудете в нас, а далі – повернетеся додому.
Звісно, я хвилювалася за рідних, за чоловіка, адже на Київщині у нас дуже важко було, але тішила себе надією, що скоро все скінчиться, дякуючи нашим Героям-захисникам і ми скоро повернемося додому.
Але минав тиждень за тижднем, а на жаль, спокою вдома не було.
Тоді я своїх доньок влаштувала в школу, звісно, Наталя з чоловіком допомогли, а сама пішла на роботу в їдальню шкільну, вважаю, що з роботою мені пощастило, але це історія окрема.
Я розуміла, що стаю набридати знайомим, адже ніхто не очікував, що ми місяцями сидітимемо в них.
Та й самій було непросто і дітям тулитися з чужими людьми.
Оскільки я отримувала допомогу, то вирішила, що орендуємо невеличку квартиру, щоб і діти могли навчатися спокійно і ми не заважали нікому.
Так і зробили.
Я дуже сумувала за домом, але ми разом з Андрієм вирішили, що маємо побути ми з дітьми ще тут.
А коли закінчилася школа, оскільки я не працювала в цей період, взяла дітей і ми вирішили додому поїхати на місяць.
Діти дуже татові зраділи. Та я ми з Андрієм були дуже щасливі, коли зустрілися, адже так багато часу не були разом.
Час щасливий наш сплив дуже швидко. Вдома так добре, що й не передати.
Ніде немає краще, як в Україні і це щира правда.
Та тепер чоловік каже, щоб ми залишалися і не їхали на чужину, каже, що вдома і мені і дітям буде краще.
Та я не знаю, що робити мені. Кожного дня і ночі тривоги. Я не звикла до цього, мені не по собі і дітки часто горнуться до мене, теж у них погані думки.
Я розумію, бачу люди звикли до такого життя і ми мабуть звикнемо, на жаль. Але я зовсім заплуталася.
Вдома в мене роботи немає, та й навряд чи зараз знайду.
Школа в дітей там і орендована квартира поки є.
Зараз в Чехії українців багато, важко місце в школі в Празі знайти. Розумію, якщо повернуся додому, то не буде дороги назад.
А тут ситуація вдома зовсім нестабільна і не знати, що буде завтра.
Кажу чоловікові, хоч зиму перезимуємо за кордоном, так мені з дітьми спокійніше буде. А він ображається.
Не знаю в кого й питати поради. Можливо, ви щось мені порадите.
Фото ілюстративне.