Щиро кажучи я не люблю скаржитися на рідних людей і, як то кажуть в народі, виносити з дому сміття, але ця ситуація мене засмутила по-особливому і хочеться поділитися, щоб дізнатися, чи правильно вчинила я.
Мене засмутив вчинок мого рідного сина, бо я ніколи не очікувала від нього такого.
Мені досі важко збагнути, що єдина найрідніша і найближча мені людина вчинила так по відношенню до мене.
Мені зараз 65 років, я на пенсії вже чимало часу. Пенсія у мене невелика зовсім, та на життя завжди вистачало.
Як вийшла на пенсію, спочатку важко було, адже пенсія у мене менша за колишню зарплату, та згодом я розприділила свої витрати, збагнула де краще і коли що купувати, щоб можна було зекономити.
В неділю стараюся ходити на базар, там в кінці, коли люди вже збираються, можна багато фруктів, овочів та м’ясо і молоко можна купити дешевше.
Загалом, коли все розпреділила, то жити стало легше, звикла до економії, але ще й відкладати могла якихось пару сотень у місяць, щоб мати і якісь заощадження невеликі.
Чоловіка не стало дуже рано, на жаль, свого сина я виховувала сама.
Зараз моєму Тарасу 30 років, він одружений, має донечку, мою онучку малу.
Я стараюся провідувати їх, але й так, щоб не заважати особливо. Завжди намагаюся щось спекти смачненьке, а онучці іграшку придбати.
Горнуся до сім’ї свого сина, як можу, але від них, навіть від рідного сина, віє мені лише холодом, щирості до себе я не бачу, особливо, на жаль, але думала завжди аби синові добре жилося.
Нещодавно я помітила, що в мене зіпсувалися чобітки, ноги постійно мокрі, як не вийду на вулицю, то змерзну, бо мороз, а в них дірка.
Хотіла їх відремонтувати, віднесла, в майстер сказав, що краще нові купити, ці вже не відремонтуєш, лише гроші викину на вітер.
Грошей у мене не було, адже перед Новим роком і Різдвом я скупилася добре: багато продуктів купила, бо дітей покличу і подарунки для рідних.
Вперше за багато років я подзвонила синові, попросила, щоб купив мені взуття, бо грошей не маю.
Я Тарасові наголосила, що дороге мені не треба, аби ноги сухі були, щоб не захворіти. Син по телефону пообіцяв мені, що допоможе.
А наступного ранку Тарас мені приніс дві торби речей і чобітки, але вони не нові були, всі речі вже були ношені.
Син сказав, що це невістка мені передала.
Мені так гірко стало на душі, я аж засмутилася.
Навіть повірити не могла, що в мого сина не знайшлося для мене з0а стільки років якоїсь тисячі гривень.
Я відразу сказала синові. що ці речі брати не буду, я краще в чужих людей гроші позичу до пенсії і куплю собі нові чобітки.
Син речі забрав і пішов. А ввечері мені подзвонила невістка.
Мар’яна сказала, що якщо я речі не взяла, то значить не маю в тому потреби, в мене все є.
Невістка була незадоволена моєю відмовою, сказала, що найкращі речі відібрала, бо дбала про неї. Казала, щоб я тоді в сина грошей не просила, бо в них мала дитина є.
Розумієте, мій син не бідний, він дуже добре заробляє, вони по закордонах постійно їздять, невістка і в салонах краси і в басейнах, і в фітнес центрах постійно, грошей не шкодують для себе, а мені раз в стільки років тисячу гривень пошкодували.
Я Мар’яні сказала, що хай мамі своїй ці речі віддасть, мені добра її не потрібно.
Я поклала телефон, а самій так важко на душі стало. Ну добре невістка, але ж син матері не пошкодував, міг купити мені взуття і навіть не казати нікому, я стільки років його ростила сама, все найкраще йому віддавала.
Мені рідна сестра сказала, що даремно я так зробила, потрібно було взяти той одяг, перебрати і щось носити ще. А я не можу так, мене відношення моїх дітей дуже засмутило.
Хіба я зробила щось не так? Чи варто було брати ті речі?
Фото ілюстративне.