Оксана вже 5 років заміжня, але ніяк не може звикнути до своєї нової рідні, а точніше, до їх звичок. Прийшла черговий раз питати у мами, що робити.
– Начебто і люди хороші, ставляться до мене добре, постійно говорять моєму чоловікові про те, як йому і їм всім зі мною повезло. Але як так можна чинити, як чинять вони?
– Пора звикнути, ну такі вони, – відповідає їй мама з усмішкою.
– Напевно, – погоджується дочка, – а сказати – образяться і чоловік образиться…
Батьки чоловіка Оксани Миколи люди дуже прості, тим не менше, сім’я у них міцна, гарна. Крім Миколи є ще двоє дітей, молодші сестра і брат. І не сказати, що Ольга Вікторівна нав’язлива, але зустрічатися з родичами чоловіка, Оксана воліє рідше. Тільки це не зовсім від неї залежить.
– Ой, скільки всього на столі залишилося, – зауважує Ольга Вікторівна, припустимо, після сімейного ювілею, на якому сиділа разом з чоловіком, дітьми та родиною сина, – де тут у тебе контейнер який або пакети? Я зберу додому, нам не готувати і у вас не пропаде.
І такий підхід стосувався всього: цукерок і печива після чаювання, залишків пирога, приготовленого Оксаною, трьох маринованих огірків, що залишилися в тарілці.
– Прийдуть на чай з тортом, так його залишки віднесуть і те, що у мене на столі залишиться, теж прихоплять, – розповідає Оксана. – І гроші ж у них є.
– Ну, може, готувати зайвий раз не хочеться, дітям бере, – робить припущення мама Оксани, – або реально боїться, що у вас пропаде і їй просто шкода продуктів?
Оксана одного разу таки зробила зауваження свекрусі, коли та хотіла забрати цукерки. Ольга Вікторівна образилася. Тепер Ольга Вікторівна, мабуть, щоб згладити враження і показати, що і вона родині сина допомагає, почала приносити в будинок невістки різні речі.
– Ось, – каже, – я лампу настільну принесла, нехай внучка вечорами малює.
Насправді ж вони собі нову купили, а цю викинути шкода.
– Не треба нам нічого носити, – каже Оксана.
– Я ж допомогти хочу, – відповідає свекруха.
Ось Оксана і не знає, як від такої «допомоги» відкрутитися, чоловік радить, бери, мовляв, будемо викидати.
– Ольга Вікторівна з дочкою зайшла, були десь неподалік від нас, – продовжує Оксана розповідь, – я обідати їм запропонувала, суп, другого не було, до чаю печиво пекла. Так вони майже все печиво і з’їли, а що залишилося, то з собою забрали, дітям зовсім нічого не залишили.
Як можна протистояти подібній поведінці? Адже не станеш же відмовляти рідним людям через те, що у них звичка така: підбирати все до останньої крихти?
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
