Свого часу я народилася в сім’ї з добрим достатком – мій тато займав високу посаду на великому заводі. Хоч я й одна дочка була в родині, але батькові дали трикімнатну квартиру з високими стелями, то було неймовірне щастя для нашої сім’ї. Дякую я своїм батькам – вони мене виховали, дали освіту.
Потім я зустріла Остапа, він був наче й непоганою людиною. Остап забрав мене до себе, ми трохи пожили з його батьками, подали заяву до РАЦСу, а за тиждень до весілля, він передумав, сказав, що в нього з’явилася інша і він не хоче зробити помилку, тому вибрав її.
Я, після того, повернулася до батьків та вже лише потім дізналася про те, що чекаю дитину.
Свою доньку виховувала сама, а потім не стало мого тата. Згодом занедужала донька, і вже в підлітковому віці покинула мене, на жаль. Після цього я залишилася ще й без мами.
Здавалося, що все в житті проти мене, радість і щастя обходять стороною мене і гірше вже просто бути не може. І я залишилася сама в 45 років.
Весь час я проводила одна, просто ходила на роботу, заробляла гроші, потім знову робота і знову дім. Ніякої радості у мене не було, життя сіре та буденне.
Я взагалі бачити нікого не хотіла. Близьких родичів немає – суцільно двоюрідні та троюрідні сестри з братами, але особливо ми з ними зв’язок не тримали ніколи, вони жили своїм життям, не родичалися зі мною. Раніше листівки надсилали у свята, а коли всієї моєї родини не стало, все спілкування взагалі припинилося.
Але ось 4 роки тому я зробила собі подарунок на 60-річчя: новий ноутбук. Сусідський хлопчик, онук моєї подруги-сусідки, яка є найближчою для мене людиною, навчив мене всім хитрощам, і в соціальних мережах я знайшла свою родину, яка жила далеко.
Я відразу написала їм про все, що зі мною сталося, що вже на пенсії і живу одна. Що тут почалося!
Спочатку у мене вони довго випитували: що й до чого, чи потрібно мені щось? Ні, не маю потреби ні в чому, пенсія у мене теж нормальна. А як здоров’я? Наче не скаржуся поки, і вам всього хорошого.
Згодом до мене напросилася в гості двоюрідна сестра. Потім слідом за нею приїхала її донечка, без попередження, до речі. І як тільки вони виїхали, приїхав онук двоюрідного брата – мовляв, хоче вступати навчатися в нашому місті, але не поступив.
Після цього вже приїжджав сам брат з дружиною. Потім троюрідна сестра, яку я взагалі не пам’ятаю, почала слати мені повідомлення рідні, мовляв, як в дитинстві ми з нею класно дружили, треба було б нашу дружбу поновити, не дивлячись на вік. Як дружили? Мені було 3 роки, їй 7 років, ось така собі дружба.
Питали вони мене, кому я буду заповідати квартиру? А як же! Тільки це було завжди якось натяками якимись – мовляв, просто цікавляться. Але кожен привозив старий альбом або слав мені фото в повідомленнях – старі чорно-білі знімки, де є я маленька, мої батьки з цієї ріднею. Он, мовляв, які ми хороші родичі, з натяком, що квартирку з усім майном варто було б родичам у спадок залишити!
Кожен намагається привести гостинців зі свого міста і в усьому догодити мені. Але якби ви знали, як мене втомлюють ці нещирі візити – я люблю тишу, а з ними постійно гомін і шум. Та й постійні повідомлення теж набридли, я на них вже перестала відповідати. Тоді дзвонять, запитують різне: чи я не залишила комусь заповіт. Ну не на пряму, звичайно, з натяком.
Але що найсумніше – кожен родич говорить щось погане про іншого, намагаючись мене переманити на свою сторону. Ну що це за рідня така? І головне у всіх майже один і той же сценарій: мовляв, ці сестри-брати живуть заможно, всі мають і гроші і чимало майна, квартири-машини, а ми, мовляв, такі бідні, нічого у нас немає, діти-онуки ростуть, ледве вистачає на життя. Що з ними буде? Прибіднюються, спадщини хочуть. Я киваю їм у відповідь, але сама мовчу.
Бачу – не бідні вони усі, а якщо такі бідні, як вони кажуть, то нехай діти та внуки всього досягають самі!
Якщо спочатку мої далекі родичі скромно намагалися поводитися по відношенню до мене, то з кожним роком все впертіше про спадщину говорять.
Але якщо я хоч на когось залишу заповіт, то всі почнуть чекати, коли це вже я піду. А це мені зовсім не подобається, не хочу цього я.
Я розумію, що я не вічна. Я не хочу віддавати квартиру державі, шкода багато років своєї праці, та й старість маю якось сама забезпечити собі, але таким нещирим родичам теж.
Я думала, на кого мені хочеться залишити: на внучка моєї сусідки, який допоміг мені розібратися в ноутбуці. Він добрий та безкорисливий хлопець – в магазин за мене в будь-який час сходить, поличку причепить, полагодить сантехніку. Йому 22 роки, а хлопець дуже добрий і в усьому допомагає мені.
Я не знаю, як на це відреагує моя родина, що вони робитимуть, коли дізнаються, що така шикарна квартира не дістанеться їм. Спати не можу. Вже й сусідці про це говорила, вона не знає, що порадити, каже, що це може бути рішення лише моє. Порадьте, що робити? Боюся помилитися я.
Фото ілюстративне.
