Я виросла в сім’ї, де мама була… м’яко кажучи, не сімейна. Тато пішов, коли мені було років сім. Пам’ятаю, як він ще намагався дзвонити, приїжджати, приносити шоколадки, але мама завжди зустрічала його дуже непривітно:

— Не приходь сюди більше! Нам тебе не треба!

Після кількох таких сцен тато просто зник із мого життя.

Мама була красива, доглянута, але холодна. Її цікавило тільки одне — щоб було, що вдягти, і куди піти “у світ”. Я ж росла сама — школа, книжки, телевізор, іноді сусіди підгодовували борщем чи пиріжками, бо мама часто “зникала на день-два”.

Я дуже рано зрозуміла, що любов — це не завжди про родину. І ще тоді, в дитинстві, я пообіцяла собі: коли виросту — ніколи не буду схожа на неї.

Тому коли закінчила школу, я навіть не роздумувала — поїхала вчитися в велике місто. Хотілося почати життя спочатку, без того болю, без того погляду мами, де було лише роздратування й байдужість.

У місті мені все здавалося новим: гуртожиток, шум, безліч людей, кав’ярні, запах кави на кожному розі. Там я вперше відчула, що можу бути кимось.

І тоді ж познайомилася з Микитою. Він був старший на два роки, гарний, доглянутий, завжди на машині. У нього був той тип посмішки, що змушує дівчину забути, як її звати.

Спершу я не вірила, що він може звернути увагу на мене — дівчину з гуртожитку, з дешевою сумочкою й серцем, яке ще не вміє брехати. Але він чомусь вибрав мене.

Ми почали зустрічатися, я була на сьомому небі від щастя.

Він возив мене на вечері в ресторан, дарував троянди, говорив, що я “інша”. Я, дурненька, вірила кожному слову.

Через пів року я дізналася, що вагітна. Я плакала не від страху — від щастя. Думала, що тепер усе стане по-справжньому. Що в нас буде сім’я, якої мені завжди бракувало.

Та коли сказала про це Микиті, він зблід.

— Це жарт? — запитав.

— Ні, — посміхнулась я, ще не розуміючи, чому в його очах немає радості.

Через день він привіз мене до своїх батьків. Вони були ввічливі, але холодні. Мати дивилася на мене, як на пляму на білій скатертині.

— Доню, — сказала вона солодким голосом, — ми не хочемо гучних сварок. Ми допоможемо тобі матеріально. Але наш син ще молодий, у нього свої плани.

Вони запропонували гроші. “Щоб ти мала на перший час”.

Я навіть не доторкнулась до конверта. Встала й пішла.

Додому я їхала, стискаючи руки так, що аж пальці біліли.

Мама відчинила двері, побачила мій живіт і, здається, оскаженіла.

— Ти що, з глузду з’їхала?! — кричала вона. — Ти хоч знаєш, як ми тепер будемо жити? Я не збираюся через тебе все своє життя перекреслювати!

А коли дізналася, що я відмовилась від грошей, просто сказала:

— Іди куди хочеш. Тут тобі місця нема. Я не хочу, щоб мій чоловік на тебе витріщався.

Поки мене не було, мама знайшла собі чоловіка, на 12 років молодшого за неї, і тепер я з своєю майбутньою дитиною не входила в її плани.

Так я опинилася на вулиці.

Плакала на лавці під будинком. Вечоріло, було холодно, і я відчувала себе найсамотнішою людиною у світі.

І тоді хтось доторкнувся до мого плеча. Це була моя однокласниця — Іра.

— Що сталося? — спитала.

Я не могла навіть відповісти, тільки сльози текли.

Вона забрала мене до себе. Її батько тоді поїхав на дачу, а мами вже кілька років як не стало.

— Живи в мене, поки не розберешся, — сказала Іра просто. — У мене місця вистачить.

Іра навчалася в медичному, часто підробляла в лікарні. Одного разу розповіла, що там лежить бабуся, якій потрібен догляд. Її дочка живе в іншому місті, приїжджає рідко й не дуже цікавиться матір’ю.

— Може, ти погодишся побути з нею? — запропонувала Іра. — Вона хороша. Платять небагато, але бодай щось.

У мене не було іншого виходу, і я практично погодилася працювати за їду і за дах над головою, але в моїй ситуації і це вже було неабищо.

Так я познайомилася з бабусею Оленою.

Вона була маленька, крихітна, з добрими очима. Спершу я просто допомагала: годувала, читала їй, гуляла в дворі. А потім вона стала мені, як рідна.

— Ти не така, як усі, — казала вона. — Ти маєш добре серце.

Я народила сина, і бабуся Олена полюбила його, як онука. Він бігав по її квартирі, тягнув її за руку, а вона сміялася і гладила його по голові.

А потім її не стало. Тихо, спокійно, як засинає людина, що все встигла.

Коли відкрили заповіт, я не повірила. Бабуся Олена залишила мені свою квартиру.

Її дочка приїхала, здійняла скандал, подала до суду. Але бабуся все зробила офіційно, з нотаріусом, тому ніякі суди нічого не змінили.

Я плакала не від радості — від вдячності. Це була, мабуть, перша людина, яка просто побачила в мені добро й повірила.

В квартирі я зробила ремонт, і я вперше відчула, що маю дім. Маленький, затишний, наш.

І тут, як завжди, коли в житті стає добре — з’явилася мама. Стала скаржитися, що пережила непрості часи, мала складну операцію.

— Доню, я продала квартиру, бо треба було на лікування, — сказала вона, ніби між іншим. — Може, я поживу трохи у тебе?

Я, дурепа, пожаліла. Прийняла. Адже це — мама.

Вона ходила по квартирі, як господиня, все перевертала, бурчала, що “в тебе все не так”. Потім почала телефонувати комусь і довго шепотітися.

Одного разу я повернулася раніше й почула розмову.

— Та я ж тобі плачу! — казала мама в трубку. — Я квартиру здала, а доньці сказала, що продала. Ти ж казав, що повернеш, як розрахуєшся з кредитами!

Я стояла в дверях, мов остовпіла. Виявилося, що ніякого лікування не було — вона просто брехала, щоб допомогти своєму молодому “коханцю” розплатитися з кредитами.

Тоді я вперше сказала їй усе, що накопичилося за роки:

— Ти навіть зараз не здатна любити! Ти не мама, ти людина, яка тільки бере!

Вона мовчала, а потім кинула:

— Ти не розумієш… От твоя подружка, Ірина, усе б усе віддала, щоб її мама була жива.

— А я — щоб моя була іншою, — відповіла я тихо.

Після цього я попросила її піти.

Минуло кілька років. Мій син підріс. Я закінчила університет, працюю, і в мене є дім, який пахне кавою, дитячим сміхом і спокоєм.

Мама іноді телефонує. Її чоловік її кинув, як зрозумів, що грошей вона більше не дасть.

Я не хочу спілкуватися з мамою, бо не маю на неї серця, ця людина так нічого і не зрозуміла, ще й ходить по родичах і знайомих і розповідає, яка я погана. А я не погана, я взаємна.

Іноді чужа бабуся може стати тобі ближчою за рідну матір.

Життя навчило мене простій істині: рідні — це не ті, хто тебе народив, а ті, хто тебе не покинув.

І коли сьогодні я дивлюся на свого сина, то знаю: він ніколи не скаже, що його мама — “не сімейна”.

Він скаже, що його мама — сильна. І що вона не здалася.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.