У суботу зранку, коли Катерина нарешті зварила каву і мріяла спокійно посидіти на кухні, у двері подзвонили. На порозі стояла свекруха – Ганна Петрівна, завжди доглянута, з новою зачіскою й дорогим шарфом.

– Доброго ранку, діти, – майже урочисто сказала вона, переступаючи поріг. – Маю важливу розмову.

Катерина здивовано глянула на чоловіка. Той лише знизав плечима: мовляв, слухаймо.

Ганна Петрівна сіла на диван, поставила сумку поруч і повела очима по квартирі.

– Затишно у вас, – протягнула, а тоді раптом серйозно додала: – Мені треба ваша допомога.

Катерина відчула, як щось холодне пробігло по спині.

– Яка саме допомога? – обережно спитала вона.

Свекруха видихнула, ніби зважувалася на щось дуже важливе:

– Я вирішила відкрити кафе. Невелике, сімейне, із домашньою кухнею. Але для старту потрібні гроші. Тому… Я хочу, щоб ви поставили свою квартиру в банк під заставу.

Катерина мало не розлила каву.

– Нашу квартиру? – перепитала вона. – А чому не вашу? У вас же є трикімнатна, ще й дача за містом пристойна.

На мить у кімнаті запала тиша. Свекруха зітхнула, притиснула хустинку до очей:

– Ну що ти таке кажеш, ти ж знаєш… Та квартира – пам’ять від мого чоловіка. Він усе життя працював, заробляв, щоб ми там жили. Я не можу нею ризикувати. Це святе!

Катерина відчула, як у грудях піднялася хвиля обурення.

– А ми що? Наша квартира – не пам’ять? Ми самі брали кредит, ми самі його виплачували. Це наш дім, де росте наш син. Ви серйозно хочете, щоб ми поставили його під загрозу?

Ганна Петрівна нахилила голову й заплакала ще сильніше:

– Я ж для вас усе роблю! Я ж мама вашого чоловіка. Та й хіба я не допомагала вам колись? А тепер, коли мені треба, ви відмовляєте…

Катерина вже відкрила рота, щоб відповісти, але чоловік раптом втрутився.

– Катю, не гарячкуй. Мамі справді важко. Їй потрібен шанс.

– Тобі легко говорити, – різко кинула дружина. – Бо це твоя мама. А якщо щось піде не так? Якщо кафе збанкрутує? Ми залишимося без житла!

– Та не збанкрутує, – упевнено сказав він. – Мама завжди все розраховує.

Катерина подивилася на свого чоловіка – і не впізнала. Завжди раціональний, обережний, тепер він дивився на неї, як на ворога.

– Послухай, – вона спробувала стримати емоції. – Я не проти допомогти. Але чому саме наша квартира? Чому не взяти кредит під заставу вашої? Чому не продати дачу?

Свекруха випросталася, витерла сльози й відповіла:

– Дача? Це мій відпочинок, мій куточок спокою. А квартира… я ж сказала, вона від твого свекра. Невже ти хочеш, щоб я його пам’ять втратила?

У Катерини в голові крутилося одне: «Значить, наша пам’ять і наша безпека для вас нічого не варті?»

– Ні, мамо, – твердо сказала вона. – Це несправедливо. Ми не віддамо квартиру.

Чоловік схопився з місця.

– Катю, ти не можеш так відмовляти моїй матері! Вона ж просить для себе, не для чужих.

– А я думаю про нашу сім’ю! – не витримала Катерина. – Якщо щось трапиться, де ми житимемо? З дитиною на вулиці?

Ганна Петрівна важко піднялася, ображено зібрала сумку.

– Я все зрозуміла, – сказала вона тремтячим голосом. – Ти мене ніколи не вважала за рідну. А я ж мріяла, щоб ми були однією сім’єю.

Вона вийшла, залишивши за собою запах дорогих парфумів і важку тишу.

Катерина глянула на чоловіка.

– Ти справді готовий ризикувати домом заради її кафе?

Він мовчав. Його обличчя було розгубленим, але впертим.

– Вона моя мама. Я не можу їй відмовити.

– А я не можу зрадити нашого сина, – відповіла Катерина тихо, але твердо.

Того вечора вони майже не говорили. Кожен замкнувся у своїх думках. Чоловік думав про те, як не образити маму, а Катерина – як захистити свою сім’ю.

Наступного дня вона зібрала документи на квартиру і поклала в сейф, щоб навіть випадково ніхто їх не взяв.

Минув місяць. Катерина думала, що після їхньої відмови свекруха образиться й відмовиться від ідеї з кафе. Але сталося інакше.

Одного дня чоловік прийшов додому замислений.

– Катю, – сказав, відвертаючи погляд, – мама все ж таки відкрила кафе. Взяла кредит… під свою трикімнатну квартиру.

Катерина підняла брови.

– Справді? І ти дозволив?

– А що я міг? Вона все одно вирішила.

У душі Катерини прокинулася злість і… співчуття. «Ну що ж, тепер це її ризик», — подумала вона.

Кафе відкрилося гучно: гарна вивіска, інтер’єр «під європу», меню з домашніми стравами. Перший місяць усе йшло чудово. Друзі, знайомі, сусіди заходили «підтримати Ганну Петрівну». Чоловік Катерини бігав допомагати, часто ночував там.

Але з часом потік клієнтів зменшився. У місті було безліч подібних закладів, і виділитися серед них виявилося нелегко. Витрати на оренду, продукти й зарплату персоналу росли, а прибутку майже не було.

Катерина бачила, як її чоловік стає похмурішим.

– Ти ж казав, що мама все розрахувала, – нагадала вона одного вечора.

Він зітхнув:

– Вона вірила… А це не те саме, що розрахувати.

Ще через пів року Ганна Петрівна прийшла до них додому, виснажена, змарніла.

– Діти, мене банк притискає. Якщо я не поверну гроші – квартиру заберуть.

– А я ж казала…

– Катю, не дорікай, – попросив чоловік. – Це моя мама.

– І що тепер? – запитала вона.

Свекруха дивилася на невістку так, ніби благала:

– Може, ви все ж… поставите свою квартиру під заставу? Разом легше буде погасити.

Катерина різко встала з-за столу.

– Ні! Ми вам відмовили тоді – і тепер не змінимо рішення. У нас дитина. Ми не маємо права залишити її без даху над головою.

Ганна Петрівна опустила голову й більше нічого не сказала.

Минуло ще кілька тижнів – і банк справді забрав її трикімнатну квартиру. Ганна Петрівна змушена була переїхати на дачу. Взимку там було холодно й незручно, і вона часто скаржилася на здоров’я.

Закінчилося все тим, що свекруха переїхала до них у квартиру, обіцяючи, що це лише на зимовий період, а коли потеплішає, вона знову поїде на дачу.

Катерина не могла заперечити, змирилася, хоч і не мала ніякого бажання жити в своїй квартирі з свекрухою, яка так легко через свої необачні кроки втратила житло.

А що б ви зробили на місці Катерини?

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.