fbpx
Життєві історії
Я вирішила покидати роботу в Італії і назавжди повертатися в Україну. Перед Різдвом приїхала до сина з невісткою без попередження. Дала їм 1000 євро, дві торби гостинців і кажу, давай сину, вези мене в квартиру мою. А невістка відповідає, що з квартирою не все так просто, вони на неї мають плани свої. Виявилося, що сюрприз чекав на мене

Мені дуже пощастило свого часу, адже мій чоловік Дмитро був дуже хорошою людиною.

Я за своїм чоловіком була, як за кам’яною стіною, як кажуть в народі. Жила з ним просто, як в Бога за пазухою, як колись моя мама говорила.

Дмитро був дуже працьовитою людиною, а руки мав золоті. Все йому вдавалося, за що не візьметься, все у нього до діла і з розумом зроблено.

У нас з Дмитром був єдиний син, як же його любив і опікувався ним мій чоловік. Просто сяяв від щастя, коли дізнався, що стане батьком синочка.

Як зараз пам’ятаю, як мій Дмитро завжди говорив, що я зроблю все, аби мій син жив у достатку і не мав ні в чому потреби, я буду найкращим батьком у світі.

Він старався для нас, як міг.

Але, на жаль, чоловіка не стало згодом і я залишилася з сином.

Мені важко було повірити в це, адже він був ще досить молодим, його ще стільки багато хорошого мало чекати попереду, але доля така недобра виявилася.

Довелося мені одній працювати на нас двох. Не можу сказати, що ми бідували, грошей нам вистачало, але я економила, до чого ми раніше не звикли, адже чоловік нас забезпечував добре.

Я тоді засумувала, а подруга, яка чимало часу працювала в Італії сказала мені:

– Чуєш, Маріє, давай зі мною поїдеш в Італію і копійку якусь заробиш для себе з сином і відволічешся, бо важко тобі.

Я вирішила їхати, адже розуміла, що особливо мене нічого тут не тримає, буде краще, якщо поїду на заробітки і синові добре допоможу, він якраз на навчання пішов, жив в гуртожитку.

Все наче й добре влаштувалося. Я доглядаю за сеньйорою однією вже більше 20-ти років.

За цей час сина одружила, купила йому квартиру, завжди грошима допомагала, щоб вони з невісткою ні в чому не мали потреби, в усьому підтримувала, як могла.

Згодом і внучка у мене з’явилася і я вважала себе щасливою людиною.

Я сама раділа, що в мого сина так все добре склалося в житті, лише одна думка була сумною, думала от би радів мій чоловік, якби бачив зараз життя свого сина, а я йому гарно пристаралася.

А потім я стала висилати гроші синові, щоб він відкладав і згодом купив квартиру й мені.

Син дійсно гроші відкладав і згодом ми купили квартиру таки для мене.

А зараз таке сталося в Україні, мені недобре так на чужині, так додому хочу, та й здоров’я вже не те.

Гроші я собі трохи відклала, на ремонт квартири вистачить, та ще й трохи залишиться на життя.

Я думаю влаштуюся десь касиром в магазині і так буду помаленько жити, як люди живуть, а я ще й якісь заощадження маю.

Вирішила, що жити на чужині більше не буду, не можу тут далі бути, повертаюся додому в Україну свою.

Дітей я не попереджала, вирішила зробити перед Різдвом їм сюрприз.

Приїхала до сина. Вони з невісткою бачу дуже здивувалися, але не зраділи.

Дала їм тисячу євро, занесла на кухню дві торби гостинців.

Повечеряли, та й кажу, вези мене сину додому в квартиру мою.

А вони мовчать обоє, а потім кажуть, що мені доведеться в них поки пожити, а потім ми орендуємо мені квартиру, бо моя онучка заміж зібралася, зараз в моїй квартирі живе, а потім приведе туди чоловіка.

Я була неприємно здивована, кажу, а мене ви запитати не хотіли про квартиру мою.

А невістка мені відповідає:

– Та ми й гадки не мали, що ви ще відмовити можете. Це ж ваша єдина внучка!

Я була дуже здивована, мені дуже не сподобалося все і я сказала невістці прямо в очі. Що онучку свою я люблю, і чим можу їй допомагатиму, але жити я хочу в своїй квартирі сама, я й так багато років жила заради них, а тепер хочу пожити для себе.

Взяла таксі і поїхала додому.

Наступного дня син приїхав за внучкою. Тепер вони з невісткою на мене ображаються, кажуть, що я дитину їх з хати вигнала. Але це не правда, я просто хочу жити в себе вдома сама, втомилася дуже за довгі роки на чужині.

Дітям я квартиру купила, хай живуть, як знають. А така подяка від них.

Чи правильно я вчинила? Можливо варто було якось по-іншому зробити?

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page