Вийшла заміж я за чоловіка, у якого є донька від першого шлюбу. Його колишня дружина кинула її з ним, і поїхала за кордон до іншого чоловіка, влаштовувати своє щасливе життя там. Ця жінка вже народила двох дітей у тому шлюбі, і про старшу дочку майже не згадує. Тільки телефонує їй 1-2 рази на місяць, і пару раз на рік надсилає недорогі подарунки. Хоча дівчинка дуже сумує за мамою, та ніколи не відвідує її, і не кличе до себе. Відмежувалася зовсім від своєї дитини.
Коли ми з чоловіком тільки-тільки починали зустрічатися, то його дочка від першого шлюбу в основному жила зі своєю бабусею, мамою мого чоловіка. Потім свекрусі стало важко з нею справлятися, і вона відправила дівчинку до нас. До заміжжя я вважала, що зможу взяти чужу дитину, адже вона – донька мого коханого чоловіка. Всіляко намагалася знайти до неї підхід, і подружитися, але коли вона почала постійно жити з нами – я зрозуміла, що це не можливо. Мені це важко.
Чужий дитина – це завжди чужа дитина, щоб там люди не говорили. Вона не слухається мене, і часто не реагує на мої прохання. Таке враження, що вона робить це на зло мені. Поводиться так, ніби в нашому домі господиня вона, а не я, намагається командувати і трохи щось не так, як вона того хоче, відразу біжить скаржитися своєму батькові, тітці або бабусі. Ті потім мене повчають, і читають лекції на тему того, що я нібито повинна бути терпимою, вона ж дитина ще, і я маю проводити з нею більше часу. Їхній головний аргумент, чому я повинна з нею бути спокійною та толерантною: «У тебе ж теж коли-небудь буде дитина, так що вчися бути матір’ю». Дівчинку ж вони майже ніколи і ні за що не сварять, закривають очі на її пустощі і грубість та невихованість. Вона через це зростає шкідливою та примхливою дитиною.
Чоловік мій, слава Богу, не звинувачує мене ні в чому, і не засуджує за те, що я не можу знайти спільної мови з його донькою, але просить бути мудрішими і лояльнішою, адже вона його рідні донечка. Він працює по 6 днів на тиждень, і приходить з роботи пізно ввечері, тому з його дитиною доводиться весь час сидіти мені. Хоч дівчинці вже 12 років, її бабуся все одно забороняє залишати вдома одну надовго. При цьому сама сидіти з нею не хоче – якщо навіть погодиться, то не довше ніж 2-3 годин, і обов’язково вимотає мене і чоловіка своїми постійними питаннями: а чому це я з його донькою не няньчити, не займаюся, і кудись збираюся йти? Те, що у мене крім її внучки є особисті інтереси, справи і підробіток – їх не хвилює зовсім. Бабуся дівчинки вважає, що раз я вийшла заміж за її батька, то і виховання повинна взяти повністю на себе.
Можливо, якби я не відчувала постійні докори з боку родичів свого чоловіка, то у нас з його дочкою відносини склалися б інакше, але зараз я вже 100 разів пошкодувала про те, що погодилася жити в одному будинку з нею. Мене дратує її неохайність, лінь і невихованість. Я зрозуміла, що ніколи не зможу прийняти її як свою рідну дитину, вона чужа мені, я її не люблю. Раніше я б просто пішла від чоловіка, якщо б знала, що так вийде, але зараз я вже сама чекаю дитину, і не хочу бути матір’ю-одиначкою. Навіть не знаю, як вчинити, щоб зберегти сім’ю, але жити окремо від доньки чоловіка. Може зробити так, щоб ця дівчинка сама захотіла з’їхати від нас назад до своєї бабусі? Просто іншого виходу я тут не бачу.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – pixabay.
