Я не була в селі вже більше десяти років, бо була за кордоном. Приїхала, і відразу вирушила до мами.
З мамою я весь час спілкувалася по телефону, але це не те – мені дуже хотілося її побачити, обійняти, сказати, як я скучила.
Поїхала я в село першим автобусом, зійшла на своїй зупинці і вдихнула чисте повітря. Такого в світі ніде немає, і трави такої зеленої теж… Тут все найкраще, бо все своє.
Глянула навколо – нічого і не змінилося за ті десять років, що мене тут не було.
А скільки всього відбулося за цей час у моєму житті!
Я вийшла заміж, і ми з чоловіком переїхали за кордон, аж в Аргентину. Дітей народила, у мене є син і донечка.
Потихеньку стала звикати до свого нового життя, але в душі дуже хотілося повернутися додому.
Відколи я поїхала, мама залишилася зовсім сама.
І ось я нарешті вдома, біля рідних воріт. Мама як мене побачила, не знала від радості що й робити.
Відразу завела у хату, де мене на столі вже чекали мої улюблені вареники з вишнями.
Вона дивилася на мене і лише зітхала, що я змарніла дуже, тому намагалася підкинути ще вареників, і сметанки додати.
Я привезла мамі фотографії своїх дітей. Вона дивилася на них і плакала. Все питала мене, чи зможе хоч раз їх побачити?
Повз наше вікно пройшла дуже знайома мені постать. Мама запитала, чи впізнаю я свою однокласницю Марину?
Розповіла, що заміж вона так і не вийшла, але сина народила. Жаліла її, що нелегку долю має, бо в селі і так вийти заміж непросто, а з дитиною і поготів.
Проте відразу в цій ситуації мама знайшла і позитивну сторону, каже, що її сусідці Ганні пощастило – донька біля неї залишилася, і внук для неї, як би там не було, велика радість. В хаті є хтось…
Я сприйняла це як докір в свою сторону, бо добре розуміла, що коли я їхала за кордон, то прирекла маму на самотню старість.
Ті кілька днів, що я була у мами пролетіли як одна хвилина. Мені час було збиратися додому.
Вночі мама вже заснула, а я вдивлялася в її обличчя, яке помітно постаріло.
Коли я їхала, мамі було 60, а зараз їй уже 70. Її лице вкрилося зморшками, але вона і досі залишалася дуже красивою.
Вранці я пообіцяла мамі, що наступного разу я обов’язково привезу їй онучок.
А вона подивилася на мене і лише міцніше притиснула до себе фото, які я їй привезла.
І обіцяла, що буде молитися і чекати!
Я сіла в автобус, оглядаючись на мамину хату.
– Ти тільки живи, матусю, нехай береже тебе Господь, а ми приїдемо, обов’язково, тільки ось коли наступного разу – невідомо…
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
