Ми з чоловіком живемо окремо, і я завжди собі думала, що це запорука того, що ми нікому нічого не винні.
Та я помилилася, бо батьки мого чоловіка вважають, що якщо ми живемо поруч, то маємо завжди бути на підхваті.
Свій будинок ми самі будували, бо не хотіли жити ні з моїми батьками, ні з свекрами.
Чоловік мій роками на заробітки їздив, гроші заробляв. А я в цей час сама двох маленьких дітей ростила, і мені ніхто не збирався допомагати.
Свекруха жила з нами на одній вулиці, та вона жодного разу не спитала мене, може треба з онуками побути, поки я якісь свої справи вирішуватиму.
У неї були улюблені внуки – діти її доньки. Цих внуків вона виняньчила з перших днів, не те, що моїх дітей.
Але я все це пережила, з усім мирилася, бо вважала так – якщо свекруха нам зараз не допомагає, то і ми не матимемо морального обов’язку їй допомагати в старості.
Та я помилилася, бо прийшла пенсія, і мама чоловіка тут як тут про нас згадала.
Зовиця давно в місто перебралася (до речі, свекри їй допомогли квартиру купити). До мами в село вона приїжджає рідко, і то лише за продуктами.
Щоб допомогти, про це і мови немає. Вона у нас пані “професориця”, в університеті викладає, і працювати на грядках не буде.
Проте, все, що виросло на цих грядках, вона без зайвої скромності ставить в багажник, і везе додому.
А працювати на городі, на думку свекрухи, маємо ми – прості люди, які звикли до такої роботи.
І чого б не допомогти, живемо ж по сусідству, сам Бог велів!
Мені вся ця історія дуже не подобається, я втомилася щодня бігати до свекрухи.
– Мама – то святе! Хто ж їй допоможе, як не ми? – каже мені мій чоловік.
Йому добре говорити, він сам грядки не поле, а мене змушує.
Свекруха лише скаржиться, що її болить то одне, то друге, а чоловік на це ще більше ведеться.
– Якщо болить, то не садіть город, – кажу.
А вона мені відповідає:
– Ну от що ти таке кажеш? Як в селі город не садити? Це ж люди засміють!
Та я впевнена, що не про людей вона думає, а про свою донечку, як їй повні сумки продуктів пакувати!
Я не здивуюся, якщо свекруха свій будинок лише на доньку свою запише, а нам з чоловіком нічого не дістанеться.
То так буває – хто на собі везе, на тому і їдуть!
Але мій чоловік, схоже, цього не розуміє, і сам продовжує бігати біля своєї мами, і мене заставляє щодня до неї ходити.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
