Коли ми молоді, ми не звертаємо уваги на багато речей і абсолютно не цінуємо того, що маємо.
У зовсім юному віці ми щиро прагнемо швидше подорослішати і випурхнути з-під батьківського крила.
Я, чесно кажучи, не була винятком.
Я так сильно хотіла стати самостійною, і коли поїхала здобувати освіту до великого міста, відчула себе справді щасливою і незалежною.
Після цього моєю великою мрією було вдало вийти заміж, одягнути прекрасну білу сукню, щоб до вівтаря мене повів надійний і добрий чоловік, Ярослав.
Вийшовши заміж за порядну людину, я захотіла стати матір’ю, мріяла про власних дітей.
Коли я стала мамою, завжди з нетерпінням чекала, коли ж діти підуть у дитячий садок, потім до школи, а потім, коли вони нарешті стануть дорослими.
Діти виросли, роз’їхалися, створили свої власні сім’ї.
Саме так і сталося: мої діти, Маркіян та Орися, покинули мій дім, мають свої родини та власні клопоти.
І ось, здавалося б, настала моя довгоочікувана свобода, але я не помітила, як одночасно наблизилася й моя старість, і цієї свободи виявилося занадто багато.
Я все життя працювала на гарній посаді, була керівником великого підприємства.
Мене дуже поважали люди, всі прагнули до мене, і кожен вважав за честь бути особисто знайомим зі мною.
А потім мене пишно і з усіма почестями провели на пенсію, і я оселилася вдома.
І настала така нестерпна, сумна тиша.
Тиша скрізь: мені більше не потрібно було нікуди бігти, мені більше ніхто не телефонував, я вже нікуди не поспішала, ніхто мене ні до чого не закликав.
Усе те, що ще недавно мене так виснажувало — турботи, пов’язані з роботою, — зникло одночасно, і моє життя перетворилося на тиху, гнітючу старість.
Лише тепер, сидячи у порожній квартирі, я по-справжньому усвідомила, як я раніше не цінувала те, що мала.
Коли я припинила ходити на роботу, мої колеги перестали мені дзвонити і більше не цікавляться моїми справами.
У дітей свої справи та невідкладні турботи, їм абсолютно ніколи мене відвідувати.
Весь свій час я проводила виключно біля телевізора, бо більше не знаходилося чим зайнятися.
А вечорами я дістаю свій старий фотоальбом, переглядаю світлини та згадую минулі щасливі дні.
Я не знаю, як інші пенсіонери справляються зі смутком та самотністю, але я лише пів року на пенсії, а таке враження, що я вмить перетворилася на зовсім стареньку бабусю і стала цілковито нікому не потрібна.
Я відчула потребу у своїх дітях, як ніколи раніше, але вони зайняті, у них своє життя, вони не приїжджають до мене, спілкуються рідко, і я не знаю, як мені тепер бути.
Я усвідомила, що моя кар’єра була не лише джерелом гордості.
Коли я була начальницею, мене оточували люди, але це була службова увага.
Вони тягнулися не до мене як до особистості, а до її впливу та посади.
Коли я вийшла на пенсію, цей вплив миттєво зник. І разом з ним зникли “друзі” та “знайомі”.
Це було болісне усвідомлення: я сплутала повагу до статусу з особистою прихильністю.
— Я завжди була на роботі, — шепотіла я собі, переглядаючи фотографії. — Коли діти хотіли гратися, я казала: “Мама зайнята, мамі треба працювати”. Коли Ярослав пропонував подорож, я відмовляла: “На підприємстві без мене ніяк”.
Тепер я мала час, але не мала кому дзвонити.
А мої діти, Маркіян та Орися, будували своє життя так, як їх навчила мати: пріоритет — робота та самореалізація.
Вони не приїжджали до мене, не тому що не любили, а тому що були зайняті — так само, як колись я була зайнята ними. Це була гірка іронія долі.
Будучи начальницею, я звикла до постійного контролю і вирішення проблем.
Мій день був розписаний до хвилини, і кожне моє слово мало вагу.
У порожній квартирі я втратила цю роль. Я стала функціонально непотрібною.
Це викликало глибокий внутрішній смуток.
Я таки зрозуміла, що я не можу чекати, поки діти знайдуть час.
Мені потрібно було знову стати цікавою і активною, щоб вони самі захотіли до мене тягнутися.
Я почала шукати можливості, щоб заповнити цю порожнечу:
Я пригадала, що в мене була стара подруга, Меланія, з якою вони разом ходили на курси шиття.
Я вирішила подзвонити Меланії.
Згодом я знайшла оголошення про курси комп’ютерної грамотності для пенсіонерів.
Це дало б мені можливість не лише освоїти сучасні технології (і, можливо, спілкуватися з онуками Віктором та Романом онлайн), але й відчути себе знову студенткою — людиною, яка вчиться і розвивається.
Замість того, щоб чекати, поки діти приїдуть, я вирішила сама ненав’язливо пропонувати допомогу, орієнтовану на інтереси онуків.
Наприклад, запропонувати Орисі відвезти онуків до музею чи парку атракціонів у вихідний день, тим самим даючи доньці пару годин свободи, але роблячи це активно і з плануванням.
Я стала напрошуватися до дітей і онуків сама, частіше дзвонила, писала, запрошувала в гості до себе.
Я бачу, що вони не завжди задоволені цим, але ми бачимося частіше і для мене це важливо.
А ви як гадаєте, чи має мама сама часто бути ініціатором зустрічі зі своїми дорослими дітьми, часто їм дзвонити і нав’язуватися таким чином?
Чи краще відпустити їх у своє життя і змиритися з тим, що більше в їхньому житті для тебе немає багато місця, у них тепер вже сім’ї свої?
Фото ілюстративне.
