Сестра навіть не привіталася, а з порога почала пред’являти претензії: – Ти що, хочеш бути найхитріша? – почала вона. – Своїх дітей знову до мами відвезла на все літо, а моїх вона тепер як візьме?
Якщо чесно, мама сама не хоче брати до себе в село дітей сестри. Галина їх привозить на повне мамине забезпечення, в драному одязі, у взутті, з якого діти виросли. Причому, змінний одяг вона дітям з собою також не дає.
Якщо було тепло в той день, як вона зібралася їх відвозити – будуть у дітей тільки майка і шорти. А якщо раптом холодно? «Нічого, купиш, внуки ж твої рідні» – заявляла сестра мамі. А пенсія у мами маленька – немає зайвих грошей на одяг онукам. За нашою з мамою домовленістю, я даю їй гроші. На продукти, фрукти дітям, на одяг – а раптом щось знадобиться підкупити.
Сестру свою з її манерами я не розумію: мама і так більшу частину свого життя в нас, своїх дітей, вкладала. А зараз вона хоче трохи пожити для себе. Зібрати собі на мрію – добудувати в будинку ванну кімнату. Невже, виховавши двох дочок, мама повинна ще й онуків забезпечувати? Нехай навіть всього кілька місяців в році?
– Мене Артем на море покликав. І куди я зараз своїх дітей подіну? – продовжувала сестра.
– З собою візьми, – знизала плечима я.
– Я хотіла, але Артем проти. Каже, не для того весь рік працював, щоб чужих дітей по морях возити. А я хіба винна, що у мене діти і що я їх одна піднімаю?
Якщо об’єктивно – то так, винна. Був у сестри чоловік, батько племінників. На ньому був і дім, і забезпечення сімейства. А сестра тільки з подружками гуляла та гроші чоловіка просаджували по кафе. Він з молодшим сином навіть в лікарні сам лежав. Сестра відмовилася їхати, у неї справи важливіші були.
Два роки тому зібрав він речі дружини та виставив за двері. А сестра взяла, дітей забрала і живе тепер, животіє – працювати не вміє. Артема я, м’яко кажучи, недолюблюю: дивний він, дітей сестри не любить.
Сестра почала мене вмовляти:
– Може, ти посидиш? Все одно вдома стирчиш цілими днями.
– Я працюю, а не вдома сиджу, – заперечила я.
– Вдома – хіба це робота?
– А тобі звідки знати, як робота виглядає? Ти і дня в своєму житті не пропрацювала! Все, вибач, але розмова закінчена, мені ніколи, – я наполегливо почала випроваджувати сестру.
Через годину пролунав дзвінок телефону. Я подивилася на екран телефону – номер невідомий. Вирішила відповісти – раптом новий замовник? Я помилилася – своїм дзвінком мене «ощасливив» Артем.
– Чуєш, дітей своїх забирай від мами, по-доброму! Прямо зараз руки в ноги і в село! – почула я нахабний голос.
Я отетеріла і відразу відключилася. Буду я ще з хамами всякими розмовляти і все це вислуховувати. Але мамі вирішила зателефонувати, про всяк випадок, щоб моїх дітей ні з ким нікуди не відпускала.
Сестра подзвонила мені через два дні. Сумним голосом вона повідала мені, що Артем поїхав на море з якоюсь малознайомою дівчиною.
– Все через тебе! Ти мені життя зіпсувала! Як я зараз жити буду, без чоловіка? Хто нас годувати буде? Якби не ти, Артем би одружився зі мною.
Як на мене – краще одній ніж з таким, як Артем. Я б, на місці сестри, взагалі спасибі сказала за те, що від подібного залицяльника позбавили. Але свій розум я сестрі не пришию. Вона звикла все робити по-своєму. Тільки навіщо тепер звинувачувати мене?
Фото ілюстративне – focusedcollection.
