– Ти ж маєш гроші, і можеш допомогти! Невже тобі байдуже? Адже це твій чоловік, – картає мене свекруха і її донька, які прийшли до мене просити допомоги.
– Так, чоловік. Тільки ви забули додати, що колишній, – кажу.
– Ти з ним шлюб у церкві брала, він – батько твоєї дитини, так що ти просто мусиш допомогти, – каже свекруха, і зовиця їй підтакує.
Я дивлюся на них і не розумію, як їм вистачило совісті прийти до мене і щось просити після того, як їхній син так зі мною вчинив. Та після того як він зі мною розлучився, він навіть аліменти не платив. І зараз цій людині я маю допомагати?
Вийшла заміж я по любові в 20 років, а вже в 27 розлучилася, залишилася сама з дитиною на руках. Все, що у мене було, це будинок, вірніше половина будинку, але в селі. Роботи немає, грошей, зрозуміло, теж. Перспектив – ніяких.
У мене тоді був єдиний вихід – їхати на заробітки в іншу країну. Колишня однокласниця давно кликала мене в Італію, пообіцявши не надто великий, але все ж заробіток.
Слово «аліменти» краще відразу забути і не згадувати ніколи, так як колишній чоловік як поїхав, так і забув про нас з донькою. Офіційного працевлаштування у нього не було, то ж марно було від нього чекати допомоги.
Бабуся, його мама, теж відразу відхрестилася від онуки, навіть ніколи не запитала, може дитині щось треба.
Дочку я залишила у своєї мами, на останні гроші купила квиток на літак в одну сторону і відправилася в абсолютно іншу країну, де зі знайомих у мене була тільки колишня подруга, з якою ми не бачилися вже кілька років, а з навичок – тільки прибирання будинку і прання одягу.
Перший місяць був найскладнішим, в моральному, звичайно, плані. Роботи в селі бувало набагато більше, до того ж за неї ніяк не платили. Але за кордоном, коли не знаєш мови і звичок чужих тобі людей… Дуже важко.
Через кілька місяців стало трішки легше. Я познайомилася ще кількома українськими жінками, і почала знімати з однією з них квартиру, так було дешевше, та й підтримка хоч якась була.
І якщо спершу грошей зовсім не вистачало навіть на їжу, то тепер після щомісячного відправлення коштів додому, навіть дещо залишалося. Трохи, але все ж.
Після чергової розмови з мамою я вирішила залишитися за кордоном, продовжуючи працювати. Більшу частину зарплати я відправляла своїй мамі, а вона всі гроші ретельно складала на купку. Так вже звичніше та й надійніше. Додому приїжджала рідко, все мріяла щось заробити, щоб купити собі з донечкою житло і нарешті зажити добре.
Вивчивши мову і зрозумівши, як тут все працює, я почала отримувати набагато більше грошей, працюючи на приватну фірму і все так же прибираючи, але тепер на набагато більшу кількість об’єктів.
Навіть купила недорогу машину і здала на права. Квартиру знімала, але вже одна, а на їжу йшло зовсім мало грошей: через теплий клімат харчуватися салатами виявилося навіть краще, ніж ситної їжею, як раніше в селі.
Зрештою, ностальгія взяла своє, і я вирішила повернутися додому. Грошей я заробила достатньо навіть для того, щоб відкрити якусь справу. Італія набридла, як би пафосно це не звучало. Пора вирушати додому, та й донечка вже практично виросла без мами.
Я відкрила невеличку продуктову крамницю в селі. Справа пішла добре, і з часом я відкрила ще кілька таких крамничок в сусідніх селах. І я стала заробляти більше, ніж в Італії.
Донька заміж вийшла, я їй допомогла і квартиру, і машину купити. Свій дім я також добре облаштувала, і собі гарну машину придбала, бо ж мені для роботи потрібно.
І тут мене знайшли колишні родичі, які повідомили, що батько моєї дитини зараз в скрутному становищі, потрібні гроші на лікування, і на їхню думку я повинна допомогти, бо маю таку можливість.
З однієї сторони – чисто по-людськи хочеться допомогти. А з іншої – чи варта ця людина моєї підтримки?
Яка ваша думка?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
