На фірмі, де працює Марина, у кожної з жінок щось своє. У Лариси, наприклад, важко хвора мама, у Світлани Петрівни – недолугий син, який набрав кредитів, у Галини – важке розлучення, а у Вірочки – троє дітей і треба думати, чим їх годувати.
На тлі їх проблем Марині і скаржитися гріх. У неї в сім’ї все чудово – люблячий чоловік, п’ятирічна дочка, всі здорові і щасливі. Єдина мрія Марини – це власна квартира. Жити їм доводиться зі свекрухою в однокімнатній квартирі.
– Як – в однокімнатній? – впевнені, що помилилися, зазвичай перепитують Марину малознайомі люди. – Чотири людини? Не може бути!
– Так, не просто це, – відмахується Марина. – Саме в однокімнатній. Ми з чоловіком, дочка і свекруха, і так вже шостий рік… А що робити? Виходу немає. Мама чоловіка розмістилася на кухні, а ми всі в кімнаті – так і живемо.
– Важко доводиться зі свекрухою? – співчутливо запитують подруги.
– Спочатку було важко! – зізнається Марина. – У Анни Олександрівни характер дуже непростий. І мовчати вона не звикла. Не так огірки ріжу, не в ту сторону підлогу мию, не так посуд поскладала… Але зараз простіше стало, все-таки шість років – не жарт. Притерлися…
Характер у Анни Олександрівни, як, напевно, у всіх літніх і не дуже здорових людей, дійсно не цукор. Але Марина намагається не сумувати.
– Адже позитивні моменти в спільному проживанні теж є! – бадьоро говорить вона. – Анна Олександрівна нам дуже з дитиною допомагає. З садка забере, посидить, коли просимо. Внучка її любить. Не уявляю, як би ми без бабусі.
Буває, що ми приносимо один одному прикрість, втім, довго ображатися один на одного не виходить. Просто ніде. Кімната одна на всіх, кухня теж, вже не кажучи про інші місця спільного користування.
– Так, у вас і поплакати місця немає! – зітхають подруги.
– Доводиться миритися! – погоджується Марина, – дутися ніде. Хоча все одно непорозуміння трапляються.
Ось ситуація була – у чоловіка співробітник поїхав за кордон на кілька років начебто. Запропонував нам пожити в його квартирі, абсолютно безкоштовно. Квартира хороша, двокімнатна, чиста. Ми зраділи, бабусі сказали, а вона – влаштувала нам сцену. Куди, мовляв, навіщо, а як же я… То ми під її впливом відмовилися від цієї пропозиції і далі живемо по-старому. У тісноті, та не в образі, як кажуть.
Але ж я добре розумію, що так далі не можна. Я вечором якось дуже захотіла їсти, але свекруха вже спала, не хотілося її будити. Довелося голодній лягти спати. І таке трапляється не так вже і рідко.
Виходу практично немає. Я кажу чоловікові – треба щось вирішувати. А він відповідає – якщо треба, то і вирішуй, у мене, мовляв, варіантів нема. Може хтось був у подібній ситуації? Що робити?
Фото ілюстративне – park-n.