Ольга стояла посеред двору, дивилася на знайомі стіни старої хати й не вірила, що це вже не її дім.
Вона поверталася з Італії після багатьох років важкої праці — з думкою, що нарешті вдихне рідне повітря, поставить валізу біля старої печі, закип’ятить чай і, може, вперше за десятиліття відчує спокій. Але двері, які колись відчиняла без проблем, тепер зачинилися перед нею — холодно, різко, з усмішкою чужої жінки.
— «Олю, а що ти тут шукаєш?» — спитала її Зовиця Марта, ховаючи ключі у кишеню. — «Це ж не твоє. Мама ще при житті оформила хату на мене. Ти ж знаєш».
Ольга стояла, ніби хтось витяг із неї повітря. Знала, що свекруха завжди любила дочку більше за невістку. Але щоб так?
Щоб вигнати її просто під ворота після всього?
Колись Ольга була звичайною сільською дівчиною з іншого села. Гарна, розумна, співуча. На весіллях усі казали, що вона «світиться». Коли зустріла Василя — високого, роботящого хлопця з сусіднього села — здавалося, що життя нарешті складається як треба. Одружилися, і вона переїхала до нього.
Та не знала, що з того дня її життя стане не її власним.
Свекруха була жінка владна, гостра на язик.
— «Я в цій хаті господиня, а ти ще не доросла мені перечити», — часто казала вона, коли Ольга намагалася щось зробити по-своєму.
Василь, хоч і любив дружину, не мав відваги вставати між ними. І Ольга звикла мовчати. Виносила образи, колючі слова, а ночами плакала в подушку, щоб діти не чули.
Коли народився син Петро, а через кілька років дочка Марічка, вона жила лише для них. Діти були її сенсом, її втіхою і її силою.
Життя йшло. Василь працював у колгоспі, потім у сусідньому райцентрі. Грошей не вистачало.
Свекруха бурчала, що «все на дітей, а хата старає», і зрештою Ольга вирішила те, чого боялася все життя — їхати за кордон.
— «Мамо, я поїду в Італію. На пару років. Зароблю, може, дітям щось купимо», — сказала вона свекрусі.
— «Їдь-їдь, на один рот буде менше за столом», — кинула та крізь зуби.
Василь тоді мовчав. Лише зітхнув і сказав тихо:
— «Як тобі легше, Олько… Може, воно й правильно. Тяжко нам».
Вона поїхала. Через через страх і сльози.
Італія зустріла її чужими словами, запахом кави і старечими домами, де потрібно було прибирати, годувати, підтримувати літніх людей, які нагадували їй свекруху.
Але вона терпіла. Терпіла все — втому, приниження, тугу. Кожну копійку берегла. Висилала додому гроші, купувала дітям ноутбуки, оплату за навчання, одяг.
Коли Василя не стало — раптово, серце, — її навіть не було поруч.
Телефонний дзвінок серед ночі, чужий голос:
— «Олю, Василя нема…»
Вона пам’ятає, як стояла тоді на кухні і не могла дихати.
Свекруха навіть не хотіла, щоб вона приїздила — казала, що похорон зроблять самі. Але Ольга все одно прилетіла.
Діти були розгублені, маленька Марічка ховалася за її спину, а Петро стояв, мов дорослий, і тримав маму за руку.
Свекруха ні словом не підтримала. Лише повторювала:
— «Так Бог дав. Ти ж сама його відпустила. Якби була вдома, може, інакше було б».
Тоді Ольга нічого не сказала. Повернулася в Італію, бо треба було вижити.
Минали роки. Діти виросли.
Петро вивчився на інженера, Марічка вступила на педагогічний.
Ольга висилала гроші, економила на собі. Купила Петрові квартиру в місті, потім і Марічці допомогла з житлом.
Вона мріяла, що коли повернеться, буде жити в рідній хаті — з онуками, квітами на підвіконні, спокоєм у серці.
Але життя розсудило інакше.
Коли вона приїхала додому після 20 років, хата стояла та сама — тільки побілена й пофарбована.
Виявилося, що свекруха за кілька років до смерті переписала її на дочку — на Марту.
І тепер Марта, з усмішкою й легким здивуванням, казала:
— «А що ти, Олю, думала? Це ж мамина хата. Ми ж тут усі жили. А ти ж була на чужині, грошей заробила, діти твої вже при квартирах. Чого тобі бракує?»
— «Того, що називається дім…» — прошепотіла тоді Ольга, але ніхто не почув.
Вона жила кілька тижнів у знайомої, допомагала по господарству, думала, що робити.
Петро кликав до себе, але в нього вже була своя сім’я, тіснота, чужі очі.
Марічка з чоловіком жили в іншому місті, і так само не хотілося їх тіснити.
Ольга розуміла: ніде їй притулитися.
І вона вирішила знову їхати.
«Ще кілька років, — думала, — зароблю собі хоч на маленьку хату, щоб хоч десь мати куток».
Але за місяць поїздки пролунав дзвінок.
— «Олю, ти маєш приїхати! Марта тяжко хвора. Ти ж у нас жила, ти нам як родина. Треба допомогти, бо нікому більше!»
Ольга мовчала. В її душі змішалися гнів і жаль.
Колись вони вигнали її, не дали навіть занести валізу в дім, а тепер — «приїдь, допоможи».
Вона кілька ночей не спала. Молилася, згадувала Василя, маму, дітей.
Потім сказала сама собі:
— «Я не для неї. Я для себе. Щоб не носити зла в серці».
І поїхала.
Марта лежала на ліжку, змарніла, очі втратили той блиск зверхності.
— «Олю… я, може, не права була…» — прошепотіла вона. — «Хата… вона ж твоя і Василя була. Але мама сказала так зробити, я послухала…»
Ольга сіла поруч, узяла її за руку.
— «То вже не має значення. Хата — то стіни. А серце… воно або тепле, або холодне. Холодне, коли злоба живе».
Вона доглядала Марту, мов рідну. Варила, прибирала, міняла пов’язки. Не для вдячності — заради миру в душі.
І коли Марта відійшла, Ольга стояла біля могили й думала:
«Може, так треба було, щоб пробачити».
Після похорону село загомоніло:
— «От бач, вигнали, а вона ще й доглядала!»
Хтось із сусідів казав: «Бог усе бачить, не хвилюйся, Олю. Він тобі віддячить».
Через кілька місяців прийшов лист.
Юрист із райцентру повідомляв, що Марта склала заповіт.
Вона переписала хату… на Ольгу.
Ольга довго сиділа з тим листом у руках, не розуміючи, плакати їй чи сміятися.
І лише промовила:
— «Господи, як дивно Ти все умієш розставити на свої місця».
Тепер у тій хаті пахне пирогами.
На підвіконнях — вазони, у дворі бігають онуки.
Ольга вже не мріє про багатство, не думає про Італію.
Каже всім, хто заходить у гості:
— «Найголовніше — мати спокій у серці. Бо коли душа чиста, то й хата тепла».
А на стіні у неї висить стара фотографія: вона, Василь і діти.
Не гроші роблять дім, а любов і пробачення. Бо що посієш у серці — те й пожнеш у долі.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
