Я знала, що Іван жадібний, але не думала вже, що аж настільки.
Я в суботу в селі була, і приїхала звідти дуже засмучена. Думала, що вже більше ноги моєї там не буде. Але в неділю зранку сестра приїхала, аличі привезла, і стала у мене пробачення просити.
Мені 48 років, я давно живу в місті. Як поїхала з дому відразу після школи, так вже і не поверталася. Спочатку в гуртожитку жила, потім квартиру знімала, і лише коли заміж вийшла, то ми вже з чоловіком разом квартиру придбали.
В селі, біля батьків, залишилася моя молодша рідна сестра Світлана. Вона в свій час теж вийшла заміж, і привела чоловіка додому.
Відколи Іван, чоловік її, став жити у нас на подвір’ї, він почав дуже газдувати, показувати, який він добрий господар.
Я не мала нічого проти, навпаки, я рада за сестру, що має доброго чоловіка, і за батьків, що Бог дав їм хорошого зятя.
Але відчувати себе повноправним господарем Івану заважає те, що будинок досі належить моїй мамі.
Зять постійно наголошує на тому, що я маю відмовитися від своєї частки, а мама має переписати все на нього і Світлану, тоді він зможе не переживати через те, що вкладає свої гроші в чуже.
Я мамі давно сказала, що претендувати на спадщину не буду, бо розумію, що Світлана дуже вкладається у все.
Але і мама поки не хоче нічого переписувати, каже, що поки вона жива – господинею буде вона, а потім – все перейде Світлані і її чоловіку.
Проте нашим усним обіцянкам Іван не дуже довіряє, і постійно робить між нами якусь колотнечу.
От і цього разу він мені пошкодував аличі. Я приїхала в село, а у них алича прямо під ногами валяється.
Поки я ще з трави її збирала, Іван мовчав, але коли я стала аличу з дерева зривати, Іван сказав, щоб я не робила цього, бо він збирався сам її зірвати і на ринок відвезти.
Мені так прикро стало, що словами не передати. Пошкодувати мені дешевої аличі! Що ще може бути дешевше? Я ж не картоплю чи помідори у них беру! Аличу! Ну ж треба таке!
Лишила я у них ту аличу, і поїхала додому дуже ображена. Думала, що вже ніколи до них не поїду.
Але з самого ранку в неділю чую – дзвінок в двері. Сестра стоїть з відром аличі.
Плаче, пробачення просить, каже, сестричко, не ображайся, він у мене непоганий, просто характер має такий, трохи жадібний.
Впустила я Світлану з тим відром, сіли ми каву пити.
Потім вона мені навіть допомогла компоти закрутити, в двох ми справилися з цим значно швидше.
Пішла Світлана від мене під вечір аж, і дуже просила мене не ображатися на її чоловіка, і обов’язково до них в село приїжджати, адже там на мене чекає мама.
Мені вже наче відійшло, але от, чесне слово, не знаю я, як спілкуватися з такими людьми, як наш зять Іван?
Що зробити, щоб в нашій родині нарешті настав мир і спокій?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.