– Син у вас один, свахо, то ж ви вже не поскупіться, – каже моя тепер уже сваха Тамара. – Ми сподіваємося, що все буде саме так, як ми з вами домовлялися.
– А як ми з вами домовлялися? Нагадайте, а то я щось зовсім не пригадую, – кажу і вдаю, що не розумію, про що мова.
– Ну як? Ви ж обіцяли, що свою нову квартиру в новобудові молодятам подаруєте, – наполегливо нагадує Тамара.
Я на неї дивлюся, і просто не розумію, які бувають люди. Вони видають доньку заміж, і вважають, що вона має прийти до мене на все готове.
– А чого ви, свахо, вирішили, що житлом дітей маю забезпечити я? А що ви збираєтеся дати доньці? – кажу.
– Ви, Анно, мене до себе не рівняйте. Я живу за зарплату 10 тисяч гривень, а ви – заробітчанка, яка отримує по тисячі євро щомісяця, – не вгаває Тамара.
Я знову мовчу, бо навіть не знаю, що сказати. Виходить, що якщо я заробітчанка, то я маю усім наших дітей сама забезпечити? Наче хтось заважав Тамарі їхати теж на заробітки.
Я в Греції вже 12 років, і за цей час я купила квартиру в новобудові, зробила там дорогий ремонт, обставила все новими меблями. Правду кажучи, я цю квартиру для себе готувала, бо ж і мені треба десь жити, як я повернуся додому.
У мене була інша логіка: у мене син, отже він піде в квартиру невістки, а я їм машину куплю і грошима буду допомагати. Але Максим собі сподобав Марту, доньку Тамари.
Дівчина вона непогана, але ну зовсім без приданого. Я це не ставлю в докір, бо сімейне щастя не залежить від того, хто скільки кому дав в придане, буває так, що молодятам відразу і квартиру, і машину дають, а вони не живуть, а буває навпаки – на старті у людей немає нічого, і вони разом працюють, чогось досягають, і це лише зміцнює їхні стосунки.
В мене немає претензій до невістки, це вибір сина, і йому з нею жити. Але я не розумію сватів, як можна було за ціле життя ну зовсім нічого не пристарати? Ну нехай, вони не мають нічого, але тоді і не треба від мене нічого вимагати.
Проте, Тамара не з тих людей, які мовчати будуть. Мало того, що вона відразу почала говорити про квартиру, так вона ще вирішила, що всі гроші з весілля я маю віддати дітям.
І це вона закомандувала саме в день весілля. Гості з обох сторін привітали молодят, сваха зібрала свої конверти, я свої, і тут вона мене питає, яку суму я зібрала, щоб вона, бува, більше не віддала, ніж я.
Я планувала за ці гроші зал оплатити, але Тамара навіть слухати нічого не хотіла, каже – діти стають на свою дорогу, їм гроші на старті потрібні.
Мій син не хотів брати ці гроші, але теща і його вговорила. Але я бачила, що ця ситуація була неприємною ні моєму синові, ні її доньці.
Після весілля молодята поїхали до свахи в її квартиру, бо до мене в село вони не мали бажання їхати. Тепер моя сваха щодня те і робить, що мені телефонує і питає, коли ж я молодим ключі від квартири передам.
Я кажу, що там треба ще дещо доробити, але насправді я тягну час, бо не впевнена, що віддавати зараз квартиру дітям – це добра ідея. Вони молоді, з часом зможуть самі собі заробити. А що я робитиму, коли повернуся?
Моя хата в селі вже зовсім непридатна для комфортного життя. А на ще одну квартиру я не знаю, чи зароблю. Тому я ще не вирішила, як в цій ситуації буде правильно вчинити.
А яка ваша думка? Впускати молодят в квартиру, чи залишити, як я і планувала спочатку, це житло собі?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
