fbpx
Життєві історії
Я уявляла собі все інакше, думала, приїду, син зустріне, відразу підемо шукати нове житло і заживемо нарешті добре. За 20 років роботи в Італії я усього надивилася, та те, що я побачила, звело всі мої 20-річні плани нанівець, бо син не хоче зі мною спілкуватися

Я прочитала багато історій про заробітчанок і хочу розповісти свою. Я заробила гроші, але втратила свого єдиного сина, тепер рідна дитина не хоче зі мною спілкуватися.

Доля безжально розпорядилася і зіграла зі мною такий недобрий жарт.

Мені 42 роки, у мене є дорослий син, Василю зараз 23 роки.

Я залишила його маленького на чоловіка і свекруху. Сама в Італію подалася шукати кращої долі, в тому числі і для нього.

Поки мене не було, син призвичаївся до біленької, мені про це сусідка розповідала, коли я телефонувала додому, але я не вірила.

Тепер повернулася і побачила все на власні очі. У сина все життя попереду, а він в білий день в центрі села сидить з «дружками».

До того ж, мого приїзду син не оцінив. Так, вдав здивування: «Це ти, мамо? Чого приїхала через стільки років?».

І справді, повернулася я аж через 20 років. Коли залишала малого синочка з батьком і бабусею (свекрухою), думала, що це на кілька років, щоб забезпечити собі і сину майбутнє життя, купити житло, піти від нелюбого чоловіка.

Сподівалася, що свекруха, яка хоч і була «із перцем» до мене, до онука буде ставитися як до рідного.

Сама ж я планувала підзаробити трохи грошенят в Італії, а потім повернутися в село, забрати сина. Мріяла, як тоді ми з ним заживемо собі удвох у квартирі, яку я планувала придбати за зароблені в Італії гроші.

Тікати в Італію мене змусило життя. Я була родом з маленького села, де не було жодних перспектив.

З своїм майбутнім чоловіком, Іваном, я познайомилася на весіллі у друзів. Мені тоді виповнилося 17 років, я якраз школу закінчила.

Іван же був уже повністю дорослим 26 річним чоловіком, готовим до серйозних стосунків.

Довго не тягнув. Сподобалася я йому – вирішив одружуватися, наобіцявши мені золоті гори. А я і повірила!

Та обіцянки свої і не думав виконувати, натомість привів мене в хату до свекрухи, тоді й все почалося. Далеко від дому, навіть не було кому поскаржитися. Свекруха лихою виявилася, прискіпувалася до всього, повчала, куском хліба потикала.

Іван мене ніколи не захищав, завжди його мама була права. Що вона сказала – то закон. Натомість приходив додому частенько нетверезий, мені постійно говорили, що бачили його з іншими жінками.

В один з таких вечорів, з малим синочком на руках, прибігла я до першої сусідки в хату, щоб та впустила нас з дитиною переночувати, бо Іван розгулявся і ми не знали, що до ранку буде.

Сусідка впустила, вислухала. І порадила тікати від усього цього подалі. Казала, і грошей заробиш, і сина потім забереш, і життя собі влаштуєш, бо не буде тобі тут із Іваном щастя.

От і поїхала я, 20-річна, в Італію, а сина залишила на свекруху і батька.

Спочатку все йшло добре, свекруха дивилася за онуком, як за рідним сином.

Тим часом, мій чоловік був в активному пошуку, приводив додому молодих жінок (з трьома навіть одружився), потім розлучався, про сина не дбав.

Після того, як не стало свекрухи, син і батько залишалися жити удвох. То й мав малий Василько з кого брати приклад.

Саме тому й стоїть сьогодні в центрі села, в білий день, і цідить оковиту. Без роботи, без планів на майбутнє.

В мені він рідної людини не бачить, навіть слухати мене не захотів. Він живе, як звик. І нічого змінювати не збирається.

А я уявляла собі все інакше. Думала, приїду, син зустріне, відразу підемо шукати нове житло і заживемо по-європейськи. За 20 років роботи в Італії я усього надивилася і тепер добре знаю, як хочу жити далі.

Та не так сталося, як гадалося. Те, що я побачила, звело всі мої 20-річні плани нанівець.

Що робити далі? Час втрачено. Дитину втрачено. Нічого уже не повернути.

Хто винен в цьому? Зла доля, чи, може, я сама?

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page