fbpx
Життєві історії
Я тиждень дочку та зятя просила, щоб приїхала на дачу забрали кабачки та консервацію. А вони так і не з’явилися. В неділю рано поскладала банки в сумки, кабачки в рюкзак і пішла на автобус. До метро ​​з сумками в руках, з рюкзаком на спині ледве дійшла, думала вже не довезу. Але нічого, доїхала. А дочка замість подяки розсердилася. Сказала, що викине весь мій урожай в смітник

– Свою дочку та зятя я, між іншим, два тижні вже просила – приїжджайте, заберіть кабачки і банки з консервацією, – сумно розповідає пенсіонерка Галина Романівна. – Але на дачі вони так і не з’явилися. З дачі я вже сама весь урожай привезла на собі в місто. На електричці, звичайно, а як інакше. Ягоди перебрала, варення зварила, огірки посолила. Потрібно просто приїхати на машині і готове все забрати, справ тих всього на 30 хвилин, а я допроситися не можу. Не їдуть.

Дочка Галини Романівни, 34-річна Дарина, заміжня вже більше десяти років. Молоді виплачують кредит за свою квартиру, виховують сина-другокласника, обоє працюють. Незважаючи на те, що їм потрібно виплачувати кредит, матеріально живуть чоловік з дружиною непогано: купили машину, відпочивають на морі, відчувається, що достаток в сім’ї є непоганий.

З матір’ю у Дарини відносини хороші, єдиний камінь спотикання щороку – мамина дача.

Ні, допомагати на грядках Галина Романівна не просить, справляється якось сама, незважаючи на вік – перекопує, сапає, поливає, збирає і переробляє урожай. А плоди переробки, та й просто плоди – гарбузи, кабачки, зелень, яблука – несе своїй доньці, яка, чесно кажучи, вже не знає, що робити з цим багатством.

Виробляти сільгосппродукцію в невеликих кількостях у Галини Романівни чомусь не виходить: рахунок йде на десятки літрів, банок, кілограм, мішків. Самій пенсіонерці стільки не потрібно зовсім.

Так, за великим рахунком, не потрібно нікому: варення і маринади ніхто в родині Дарини особливо не їсть, але мати щороку наполегливо тягне і тягне свої банки.

– Загалом, чекала я, чекала, коли вони приїдуть, не дочекалася, – сумно розповідає Галина Романівна. – Зібралася в неділю, вранці, поки вони з дому нікуди не поїхали, завантажила банки в сумки, кабачки в рюкзак, повезла їм автобусом, а потім на метро. На метро, ​​з сумками в руках, з рюкзаком на спині, де волоком, де як, думала вже, не довезу. Але нічого, доїхала. А дочка замість подяки влаштувала мені справжню суперечку, уявляєш? Сказала, що викине весь мій урожай в смітник.

Звичайно, приїхала Галина Романівна невчасно: у вихідний день, всіх розбудивши рано вранці.

– Та не таким вже й ранком, – зітхає пенсіонерка. – пів на десяту вже було, напевно! Кажу їм – вставайте, ледарі, так все життя проспати можна. Приймайте урожай мій з дачі, все свіженьке і смачненьке. А Дарина моя побачила сумки з рюкзаком, і як давай сварити. Не знаю вже, що на неї найшло. Говорить, я тобі вже сто разів говорила, що нам нічого цього не треба, чому ти не розумієш? Забирай, мовляв, це все зараз же і неси, куди хочеш, інакше я сама понесу все на смітник. Прямо зараз. При тобі. Досить нам вже возити свої кабачки та моркву.

Галина Романівна спробувала заперечувати щось доньці, що ось раніше ж вони прекрасно брали і банки, і мішки, і говорили «спасибі».

– Та тому що нічого поганого не хотіли, ось і брали, – стоїть на своєму Дарина. – Не хотілося сперечатися. Я вже і в під’їзді роздавала всім, хто хотів, двірнику відносила, в результаті багато чого потім потім просто викидала. Все, треба це припиняти. Запам’ятай раз і назавжди – нам більше цього всього не привозь. Більше жодної банки. Усе, досить з нас цього!

Звичайно, Галина Романівна дуже засмучена та ображена.

– Їм додому готове привезли, все під ніс поставили – не потрібно це їм, виявляється! Я взагалі їх ні про що не прошу – ні Дарину свою, ні зятя. Ні допомоги, ні грошей, нічого. Хоча на городі мені одній, м’яко кажучи, непросто. Там як мінімум чоловіча допомога потрібна. У мене навіть сусідка каже – Галино, так як же ти одна справляєшся? А ось так! Збираю сили і роблю, тому що знаю, що крім мене – нікому. Дочка з зятем мені відразу сказали – дача, мовляв, це чисто твій хліб, ми туди ні ногою. Так мені не треба допомагати. Але і грубіянити ось так я теж собі не дозволю.

– Так я вже не знаю просто, як по-іншому до матері своєї щось донести, що нам її врожаю зовсім не потрібно, – ледь не плаче Дарина. – Слів простих вона не розуміє, говорили двісті разів – не треба. Чує тільки те, що хоче. Головою покивала і знову везе все це нам. Якось зовсім не зрозуміло мені – вона витрачає гроші, сили, здоров’я, навіщо? Я трохи не впала, коли в неділю ці її сумки побачила! Як вона їх везла по метро, ​​це розуму незбагненно.

– Чуєш, Дарино, ну напевно треба було сказати спасибі мамі і взяти у неї ці її банки, навіщо так. Людина похилого віку так старалася, стільки праці вклала в це все, а ви їй про смітник. Якось неправильно, не по-людськи.

– «Спасибі» сказати? Ми це вже проходили. Вона тоді через тиждень ще стільки ж привезе, а потім знову. По-доброму не виходить ніяк. Спробуємо по-поганому. Може, так дійде до моєї власної мами.

А Галині Романівні цілу ніч не спалося, сумно на душі, що діти не оцінили її доброту.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне – shutterstock.

facebook